Читати книгу - "Журавлиний крик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Перш за все до свідомості дійшло відчуття мізерності й марності всіх його давніх пекельних кривд. Який він був дурний, ображаючись колись на матір, вітчима, боляче переживаючи дрібні знегоди військової служби — суворість старшини, нечуйність товаришів, холоднечу й голод, страх смерті. Яке все це було далеке й на диво незначне, дріб’язкове в порівнянні з щойно пережитою трагедією загибелі тих, кому він вірив більше, ніж собі, і кого так поважав у житті. Певно, це було його перше після смерті батька справді жахливе нещастя. Хлопець невиразно відчував, що, переживши його, він уже не міг залишитися колишнім — тихим, боязким Глечиком, щось нове, мужнє і тверде, входило в його вдачу.
Але, здається, вижити йому не доведеться. У поле з села виїхало ще кілька машин, вони рушили в об’їзд, у напрямі улоговини. На пагорку, очевидно, на пряму наводку, ставили, окопували кілька гармат, — вороги готувалися ретельно й надійно. А жити так хотілося — хоч як-небудь: у холоднечі, голоді, страху, навіть у такому жахливому пеклі, як війна, — все одно хотілося жити.
Глечик, примружившись, звів своє невмите, із слідами сліз обличчя вгору і подивився на сонце: воно було ще високо й світило, не поспішаючи на зустріч з ніччю, такою конче потрібною бійцеві. В ту саму мить до його слуху долинули дивні журливі звуки, і він ще вище задер голову, вдивляючись у піднебесся. Він заусміхався й тужливо, з незрозумілим, несподівано солодким болем у душі довго дивився в небо. Повільно посуваючись під хмарами і сумно й кволо курликаючи, летів там у невідому далечінь невеликий ключ журавлів.
У спопелілу від горя душу бійця дихнуло зворушливою щасливою порою далекого дитинства, щасливим болем за всім тим, що пережито, покинуто й назавжди вже втрачено для вісімнадцятирічного юнака. Він ледве стримав спазми образи в горлі й дивився, дивився вслід зграйці рідних з дитинства птахів, які збудили в його душі так багато до болю нестерпних почуттів… І коли вже очі його ледве-ледве розрізняли в сірій, повитій серпанком височині ту рухому риску, з неба злетів на землю інший, розпачливо-уривчастий звук, повний тривоги, прохання й безнадійного журливого поклику:
— Курл!.. Курл!.. Курл!..
Навздогін за зниклим ключем, з останніх сил перебираючи крилами, не дуже високо летів, наче накульгував у повітряному просторі, відсталий, підбитий журавлик. Від його майже людського розпачу аж здригнувся вражений Глечик, щось співзвучне своїм затаєним душевним мукам почув він у тому жалібному голосі, і гримаса болю й жалю скривила його кругляве хлопчаче обличчя. А журавель кричав, кидав у вітряний обшир даремні згуки тривоги, махав і махав ослаблими крилами, випинав свою вигнуту шию, але догнати табуна не міг.
Від страшного розпачу птаха нестерпним сумом захлинулося хлоп’яче серце. Глечик обома руками схопився за голову, затулив вуха, напружився, увесь зіщуливсь, аби тільки витримати. Так він сидів довго, зовсім змертвілий і байдужий до всього, збитий з пантелику тією непогамовною журавлиною тугою. Потім він прийняв від вух руки і, хоч уже не дивився в небо, в якому давно розтанув бідолашний птах, чув і досі переповнений горем і розпачем тужливий журавлиний крик.
А в душі, прорвавшись з пам’яті від того незвичайного нагадування, снувались, озивалися тугою ніжні, дорогі спомини з тих далеких літ, що стали вже минулим, таким до болю рідним. Як жива, з’явилась перед його очима мати — молода, гарна, але не така привітна й ніжна, як була завжди, а з тугою на обличчі — тугою за ним, її сином. Згадалася вчителька Клавдія Яківна, яка любила його в школі, даруючи йому з своєї щедрої на ласку душі соромливу й теплу жіночу прихильність. Постав перед ним непосидючий Альошка Бондар, а з ним — їхні дитячі забави, мандри до Селицької пущі й такі тоді звабливі ігри у війну — найпроклятіше з усіх людських лих на землі. Защеміла душа від давнього каяття за Людку, вигаданим коханням до якої колись дражнили його в школі, за що він зненавидів і одного разу так образив цю біляву дівчинку з задумливими синіми очима.
Охоплений владною силою споминів, він не відразу помітив, як звідкись виник суцільний далекий гул. Хлопець опам’ятався, коли на пагорок обабіч дороги виповзла ціла валка хрестатих страховищ. Довкола загуркотіло і до самої основи задвигтіла земля. Скочивши з бруствера, Глечик схопив єдину свою гранату, притиснувся спиною до дрижачої стіни траншеї й чекав. Він розумів, що це кінець, і з усієї сили гамував у собі нестерпну тугу душі, в якій великою жагою до життя все бився далекий закличний журавлиний крик…
Пастка
Повість[3]
1
На першому захóді атака зірвалася.
Обхопивши підковою висоту, рота спробувала вдертися в траншею на самій її вершині, але не дійшла навіть до половини схилу. Шквальний вогонь німецьких кулеметів примусив автоматників залягти на голому, задубілому від ранішнього морозцю лану, і, якийсь час полежавши на вітрі, перебіжками повернутися туди, звідки починали.
Це був глибокий, голий, без кущика, яр з рідкими плямами ще не розталого снігу та замерзлим струмком посередині; тут можна було прихиститись від ворожого вогню, від неослабного натиску холоднючого березневого вітру і поміркувати, що робити далі. Трохи віддихавшись на його захищеному від куль урвиську, ротний — капітан Орловець — покликав обох командирів взводів і, невдоволений та сердитий, навіть не глянувши на них, сказав:
— Баби! Блощиці! Здихлі! Який тільки дурень вам автомати дав?
Натягнувши на голову комір кожушка, він лежав боком за брівкою і, тримаючи в зубах цигарку, викрешував «катюшею» іскру. Уламок напилка дзвінко брязкав об кремінь, до якого великий, з жовтим нігтем палець притискав трут — пучок білих ниток, витягнутих з брезентового паска. Але капітан злився, не попадав точно по кременю, і тьмяна зеленувата іскорка, ледве блиснувши під кресалом, відразу ж гасла.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Журавлиний крик», після закриття браузера.