Читати книгу - "Марина — цариця московська"

перед нею, поклав голову їй на коліна і затих.

І Марина поклала руки йому на голову, пестила його м’яке волосся і вже бачила, як вона під малиновий передзвін в’їжджає у Кремль царицею. О боги, для цього варто було народитися і жити і чекати в Самборі під зелений шум Карпат казкового принца. І він з’явився.

Триста літ по тому, після описуваних тут подій, україн­ський поет Олександр Олесь (в миру Олександр Кандиба) створить шедевр української лірики — поезію «Сміються-плачуть солов’ї», що стала на віки воістину всенародною піснею:

Сміються-плачуть солов’ї І б’ють піснями в груди... Цілуй, цілуй, цілуй її, Знов молодість не буде! Ти не дивись, що буде там, Чи забуття, чи зрада, — Весна іде назустріч нам, Весна в цей час нам рада...

Ах, Олександре Івановичу, Орфею наш срібноголосий! І через століття після Вашої божественної пісні все так же сміятимуться і все так же плакатимуть солов’ї, і все так же зустрічатимуться закохані. І буде істина Ваша істиною на всі прийдешні покоління:

Цілуй, цілуй, цілуй її, Знов молодість не буде...

На жаль.

А може, на щастя. (Те, що не повторюється і вдруге не дається, більше бережуть і мають від того більше щастя.)

І того ясного (над замком сяяв веселий і голий місяць-молодик) вечора, як вони востаннє зустрічалися, теж сміялися і теж плакали невгамовні солов’ї у самбірських садках, і Дмитрій цілував її руки-рученьки білі, не зважуючись бодай нахилитися до її личка, аби припасти до дівочих губ...

Цілуй, цілуй, цілуй її, Знов молодість не буде...

Ось тієї ночі вона й покохала його — солов’ї, що наче збожеволіли тоді в Самборі і вочевидь у всіх Карпатах, її до того спонукали.

Лови летючу мить життя, Чаруйсь, хмілій, впивайся, І серед мрій і забуття В розкошах закохайся. Поглянь: уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці мрійно шелестить, Траві струмок воркоче. Чого ж стоїш без руху ти, Коли весь світ співає? Налагодь струни золоті — Бенкет весна справляє! Сміливо йди під дзвін чарок, З вогнем, піснями в гості На свято радісне квіток, Кохання, снів і млості. Як іскра, що в тобі горить І згаснути не вспіла, Гори! Життя — єдина мить, До смерті — вічність ціла!

І справді, була у них до ранніх їхніх смертей, справді вічність ціла.

І вічно, протягом тієї вічності згадуватиме Марина, графиня ясновельможна шістнадцяти літ, той вечір у Самборі і солов’їв, що шаленіли тоді, здавалося, у всьому карпатському краї; вечір, коли вона вперше відчула, що кохає, і вперше відчула, що її кохають...

Штандарт (від нім. прапор) — в арміях деяких країн це полковий прапор, в інших державах — обов’язковий прапор царської особи чи такий, що піднімається у тому місці, де ця особа перебуває. У запорожців на білих корогвах були тільки червоні хрести, а в городових козаків — позолочені орли. У польських королів штандарт був червоно-жовтий із золотим орлом на ратищі. Царевич Дмитрій, відштовхуючись од королівських знамен, вибрав для свого штандарта червоне полотнище, а на його полі велів помістити чорного орла. Без хижого орла з міцними ногами, великим гачкуватим дзьобом і такими ж пазурами не обходились російські монархи, тож взяв його на озброєння перед походом на Москву і син Івана Грозного. А втім, царевич тут не був винахідником: хижий орел був гербовою фігурою ще в давніх вавилонян, воєнним знаком у персів, у греків теж (зокрема в атрибутиці Зевса), у давніх римлян — знак легіонів; використовували цього пернатого хижака і християни як ознаку божественного натхнення і зображували разом з євангелістом Іоанном. Двоголового орла взяв і царевич Дмитрій.

Але крім штандарта — придумати похідне знамено легше легшого! — потрібна була ще й військова сила. І сила значна. Чи не першими під червоний штандарт з чорним орлом претендента на московський престол з’явилися гінці донських козаків: тільки-но до них дійшли чутки, що син Івана Грозного живий і збирає удальців-молодців, як донське військо готове було йти на Москву. У відповідь царевич послав на Дон свій штандарт з чорним орлом, а гінців зобов’язав від його імені підписати з козаками «Союзний договір».

В літературі про Лжедмитрія (будемо його так іноді йменувати — історична традиція!) вважається, що «Отрепьев с самого начала обратил свои взоры в сторону запорожцев».

«Вирішальною виявилася підтримка, виявлена самозванцю запорозькими і донськими козаками. Царевич був правий, коли з самої своєї з’яви в Самборі в кінці 1603 року раз по раз звертався із закликами до козацтва. Ось хто на довгі роки став головною політичною