Читати книгу - "Привид у Домі Гукала"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я твоєї думки не питав, дебіле, — розізлився «велетень». — Чув, які ці крикуни ніжні? Мруть у дорозі, мов мухи. А я бабки втрачати не хочу! Може, ти з ковдрою перестарався, і він задихнувся? Тому й мовчить. Одне слово — роби, що велено!
Було чутно, як «лісовик» пробурмотів щось нерозбірливе і почовгав до контрабандистського купе. Члени Команди Мрії злякано перезирнулися.
— Здається мені, що зараз буде шухер, — зітхнув Миколка. — Біжи, Ді, в перший вагон, а ми тут зачинимося. Тоді є шанси, що всі вціліють.
— У бою я — лев, — не забарився похвалитися Флінт.
— Мовчи, приятелю, — Данилко заспокійливо погладив птаха по голові. — Ані пари з вуст. Це й буде твоїм бойовим випробуванням.
Дівчинка послухалася Миколку, вислизнула з купе і на ватяних ногах кинулася до тамбуру, обережно озирнувшись — чи не побачить її злочинець. На щастя, той усе ще був у купе-люкс. Бігти було важко — поїзд добряче хитало, кілька разів Діанці навіть здалося, що вона впаде. Важкі двері в переходах між вагонами деколи заклинювало, й Ді доводилося відчиняти їх із зовсім недівочими зусиллями. За вікнами, разом із дівчинкою, бігли в нікуди темні дерева, і жовті плями ліхтарів то спалахували на сіруватих шибках вагонів, то гасли, занурюючи шлях Діанки в темряву. До першого вагону вона дісталася за десять хвилин, хоча їй здалося, що це зайняло як мінімум півгодини. Ще хвилин п’ять вона стукала в купе начальника поїзда, намагаючись його розбудити, проте начальник — кремезний дядько років сорока п’яти, мав напрочуд міцний сон. Навіть коли цей добродій відчинив двері і з’явився на порозі купе у зсунутому набакир форменому кашкеті, чорних спортивних штанях та сорочці, защепнутій не на ті ґудзики, здавалося, що він так і не прокинувся. Принаймні спочатку дівчинка й слова не могла вставити в той потік беззмістовних фраз, що лунав із вуст начальника:
— Що? Хто стукав? Що горить? Якого… хто стукав? Що горить? Кому не спиться, трясця… хто стукав?
— Я стукала, я, — закричала Діанка, підстрибуючи, — щоби дядько спросоння краще її розгледів. — І нічого не горить.
В очах у начальника почало трохи розвиднюватися.
— То нащо ти стукала, дівчинко? Трясця… спати йди.
— Там — напад! — Ді вирішила, що треба переходити до суті справи. Дядечко заморгав.
— Де?
— У сьомому вагоні. Напад на четверте купе! Начальник поїзда поправив кашкет і відразу перестав здаватися вайлуватим соньком. Зіниці в нього зробилися гострими, як буравчики.
— Збройний?
Цього Діанка напевне не знала, але вирішила, що для солідності — ну й для швидкості начальницької реакції — збрехати не завадить.
— Ще й який збройний! До зубів озброєний! — випалила вона, подумки сподіваючись, що це все ж неправда. Дядько підібрався і навіть якось аж схуд.
— Скільки нападників?
— Двоє.
— Чим саме озброєні? — відступаючи на крок назад, спитав начальник поїзда. Діанка розгублено закліпала очима — невже тікає? — і запищала, мов перелякане мишеня:
— Та не знаю я! Чимось! Чимось вони точно озброєні! Я не бачила, чим саме! Я тікала! Бігла щодуху! Я… Та зробіть же що-небудь! В тому купе діти!
Дядько знову ступив на поріг. На ньому вже були формені штани і кітель з прикріпленим бейджиком, на якому значилося «Павло Сергійович Святко. Начальник поїзда». В руках Павло Сергійович тримав рацію.
— А нападники — теж діти? — з надією в голосі спитав він.
— Ні, — втішившись, що зараз говорить правду — ну майже правду, відповіла Діанка. — Здоровенні такі лобуряки.
— Може, ви просто шуміли? Або вони напідпитку? Знаєш, як у дорозі буває… — не здавався пан Павло.
— Ми не шуміли! — спростувала Ді це обурливе припущення. — А вони злодії! Кримінальники! Я здогадуюся, чого їм від нас треба!
— І чого ж? — уже безнадійно поцікавився начальник.
Цікаво, подумалося їй, чи злодюги почали штурм саме з їхнього купе, чи перевіряють усі без винятку? Утім, в будь-якому випадку, не можна гаяти часу. І Ді закричала:
— Убити всіх, ось чого! Покваптеся!
Павло Сергійович здригнувся і кивнув.
— Зараз, — заспокійливо мовив він до дівчинки, — я викличу підмогу і піду туди. В сьомий вагон. Подивимося, хто там малечу ображає. А ти тут посидь, добре?
Діанка витріщилася на пана Павла, не вірячи своїм вухам. Ці дорослі бувають такі наївні! Невже він серйозно вважає, що щось змусить її відсиджуватися тут, коли друзі в небезпеці? Та нізащо! Однак, будучи не лише хорошим другом, а ще й розумною дівчинкою, і добре знаючи, що дорослі зазвичай чують лише те, що хочуть чути, і терпіти не можуть, коли їм заперечують, Ді кивнула і слухняно мовила:
— Так, звичайно. Як скажете.
Утішений Павло Сергійович пробурмотів: «От золота дитина», — і рушив до проблемного купе, на ходу повторюючи в рацію «Романе, тривога!.. Романе, як чуєш, прийом? Романе, відповідай на виклик! Це терміново!» Ді дочекалася, коли він зникне за дверима тамбуру, переждала
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Привид у Домі Гукала», після закриття браузера.