Читати книгу - "Коханий волоцюга"

Великої зовсім немає — ще рік тому відламалася. Пробував замість неї дротика прилаштувати, але той не тримається. Ну й не треба. Яка різниця, скільки хвилин нацокує старий дзиґар? Хіба він кудись поспішає? Пригладив долонями розпатлану гриву (треба перед Різдвом постригтися), підійшов до вікна. Але крізь паморозь, що наросла на шибах, нічогісінько не видно — ніби мороз стіну білу вимурував. А бодай тобі!

Відчинив кватирку, визирнув у квадратик, через який зразу ж заструменіло аж синє від холоду повітря. О, поштарка! У рудій «під замшу» курточці, в білій з бежевим помпоном в’язаній шапочці. І чого воно, оце цибате дівчинисько, явилося такої пори? Хм… Та й стукає чогось у вікно, а не в двері… З якого це часу пошту через кватирку подають? Пошту? Але ж сьогодні середа, не газетний день — його «рептилька» тільки по п’ятницях, а часом і в суботу приходить.

— Діду Артисте, ви-те вже не спите?

Його аж пересмикнуло. Діду… Ну який же він дід?! От дурна коза! Ні, таки треба перед Різдвом постригтися, а то заріс, як австралійський абориген. А втім… Мо’, й справді ця повітруля йому в онуки годиться. Вона ж тільки школу закінчила, в університет не поступила, от і бігає з поштарською торбою — каже, тільки до літа. А йому… Але його онука хіба б оце до садочка ходила. Якби вона в нього була. Якби… Діду Артисте… Могла б і Левком Івановичем назвати. Що, не навчили в школі? Валентина тільки так і величала. І поговорити любила Валя, і навіть пиріжки приносила, а інколи й шкалика могла разом з ним перехилити. Багато пережила, перестраждала багато, от і розуміла його. Поїхала стара поштарка до міста внуків доглядати. А в цього цибатого дівчиниська — ніякої поваги до людини мистецтва. Ніякогісінької! Ех, не та закваска у молодого покоління, виховання не те. І авторитети в них тепер інші.

— Сплю. Авжеж, сплю. І оце мені якраз сниться, що у вікно стукає синиця, — сердито видихує він навпроти морозяного потоку.

— Я думала, ви-те не почуєте, як у двері… Думала, крепко спите, бо ж учора до самеї ночі…

— То ти, значить, теж у генделику до самої ночі сиділа, якщо мене бачила… Чи, може, під вікном підглядала?

— Таке видумаєте! То дядько Василь… Каже, певно, Артист ще спить, бо вчора у «Трьох дубах» довго… грав. А ще каже: всі артисти — як сови, вночі гуляють, вдень спочивають.

— Багато він знає, твій дядько Василь. То що там скапустилося, що ти аж з другого кінця села сюди о цій порі прийшла? Пошту ж тільки під обід з міста доставляють. Може, телеграма? Телефонували мені перед Новим роком з обласного театру, казали, Шекспіра хочуть ставити. «Отелло». Читала «Отелло»? Авжеж, мусіла читати, якщо вчитися далі хочеш. А я колись у своєму театрі ставив цю виставу. І Мавра сам грав. Люблю Шекспіра. Обіцяли запросити, поки що за договором.

— Що, зновика?

Дівчина хіхікає. Ну й справді артист! Погорілого театру! Перед Новим роком йому телефонували, запросити обіцяли… Та вона ще з самого літа, відколи поштарює в селі, чує про ту обіцянку-цяцянку.

— Посланіє вам на пошті.

— А чого ж не принесла? Таке велике те посланіє, що підняти не могла?

— Я вчора надвечір приносила, так ви ж у «Трьох дубах»… заблудили. А сьогодні я вихідна. Йду від дядька Василя, думаю, скажу. Може ж, у вас і на хліб не зосталося, то підете на пошту і отримаєте. Але якщо вам не горить, то не йдіть — я завтра після обіду принесу.

Не горить… От повітруля цибата! Можна подумати, що її язикатий дядько Василь уже не виплескав, як Артист вчора перед компанією «Очі чорні» співав, а потім Калитку зображав. «Чия земля? — Калитчина!»… Семен Бахурів, що вже не менше Калитки наскупляв тієї земельки у селі, мало не просльозився. «Що то талант!» — сказав і поклав двадцятку. Але і двадцятка, і десятка, і одногривеники — все, що заробив за свої виступи, у шкалику й утопилося.

«Може, у вас і на хліб не зосталося»… Сердешна яка! Зосталося чи не зосталося, а за тим посланієм він не піде. Не піде — і все. Хай повертаються ті гроші туди, звідки прийшли. І хай той містер Ікс заткне їх собі в… Ну, куди хоче. Ті посланія уже все село на вуха поставили. Підслухав тут недавно, як молодиці теревенили. «Ви-те не знаєте, кумо, хто це нашому Артістові сістєматіческі переводи присилає?» — «Не знаю. А ви-те, кумо, не відаєте, звідки?» — «Відаю тіко, що не з України. Бо ж казала руда Зінка, що по міжнародній пошті, і не у гривнях, а в євриках. Ні адресу нема, ні фамілії. А сотка щомісяця — як штик». — «Євриками, кажете? Мо’, він развєдчик який німецький чи англійський?» — «Артіст — развєдчик? А клуб наш, значить, — засекречений об’єкт. То ж то він стоїть на замку стіко літ, щоб ніхто не знав, що в ньому сховано».

Хіхоньки та смішечки їм. Як це ще приватного нишпорку не найняли, щоб роздобув і в село доставив фото отого підпільного відправника грошей з «таємного розвідувального центру». Та щоб в анфас і профіль. Йому теж хотілося б глянути на те фото. А ще б краще — зустрітися віч-на-віч і сказати: «Хіба я тебе просив? У мене, знаєш, і своїх що