Читати книгу - "Монети для патріарха"

багнет зразка 1696 року, йшли прямо з трубки, якою одягалися на ствол. Тому, перезаряджаючи рушницю з примкнутим багнетом, дійсно можна було порізатися. Багнети «з шийкою», тобто у вигляді перевернутої літери «Г», почали поставлятися до шведської армії у 1704 р. ">[60] проте рука не здригнулася, і весь порох потрапив у ствол. За порохом відправилася куля, загорнута в рештки паперового патрону. Мусій схопив шомпол.

Змій пройшов уже половину відстані.

Пролунав постріл, набагато гучніший, аніж з рушниці.

Яків вистрелив з мортириці!

Граната вибухнула на кілька кроків попереду потвори.

Вибух невеликого порохового заряду не був потужним, змій отримав лише подряпини. Проте він зупинився — чи то з переляку, чи то з подиву.

Ільченко кілька разів ударив шомполом.

Сильніше, сильніше. Погано вдавлена куля пролетить усього кілька кроків.

Недаремно ж говорять: «набій», «набити».

Потвора знову рушила в атаку.

Мусій скинув рушницю, відкриваючи великим пальцем полицю.

Яків ще раз вистрелив зі своєї рушниці. Але змій, хоча й здригнувся від удару, зупинився лише на одну мить.

Мусій насипав на полицю пороху з натруски. Коли він вистрелив, майже відкрита пащека потвори знаходилася лише за кілька кроків від нього.

В усі боки бризнули шматки зубів, з потилиці вирвався червоний фонтан.

Ґава, що підбіг з іншого боку, увігнав у потвору багинет — і відлетів, збитий з ніг ударом хвоста.

Та що ж він, безсмертний?

Мусій вистрелив з пістоля. Хоча навряд чи подібна зброя могла завалити такого великого звіра, навіть якби він був просто звіром, проте, кинувши турецький пістоль на землю, сердюк лівою рукою вихопив палаш, а правицею рвонув з-за пояса другий, німецький пістоль.

Змій завалювався на бік, страшенно скавучачи («як сто поранених собак!» — майнула думка в Ільченка), але всі звуки перекрив жіночий крик:

— Добийте, він може ожити!

Жінка кричала тією мовою, якою служать у церкві.[61]

Мусій полоснув палашем по горлянці, Ґава замахнувся рушницею і побачив, що багинет залишився в рані, але тут підбігла Мар’яна зі списом у руках, він вихопив його в неї й увігнав обома руками більше ніж на лікоть.

«Ну от і все!»

Та Мусій помилився.

Потвора здригнулася всім тілом, скрутилася, розпрямилася, древко списа зламалося з оглушливим тріском, Мусій натиснув на гачок пістоля й отримав страшенний удар у груди, від якого аж упав на спину.

Невже дійсно безсмертний?!

Звідкілясь — просто на голову монстра — впав камінь. Коненога була вже в повітрі, прихопивши з собою камінь! Мар’яна втекла до шопи, Мусій ривком схопив рушницю, відкинув щодалі палаш (аби не зламався), змій тим часом уже звівся на рівні, проте стояв на місці, похитуючись…

Пройдисвіт, трясучись від жаху, увігнав багнет у груди змія. Той рвонув передньою лапою, і сердюк знову впав, хоча звір не дістав до нього, — добре, хоч рушницю не випустив.

З неба впав ще один камінь, і також не мимо.

Ґава, нарешті, згадав про пістоль за поясом (усе життя носив в ольстрах) — пальнув, ухилився від хвоста — тепер в ударах уже не було тієї сили.

Мусій знову вдарив багнетом. І зрозумів, що поспішив з висновком про слабість хвоста — бо від удару пролетів кілька кроків.

Мар’яна вибігла із шопи, тримаючи в руках той штуцер, який колись (колись! Кілька днів усього!) лятавка відібрала в панського посіпаки, а потім залишила Мар’яні.

Яків побіг їй назустріч. Потвора кинулася за ним, але дезертир добіг швидше. Розвернувся, вже тримаючи в руках штуцер, вистрелив.

Змій упав, забився в конвульсіях, і раптом його тіло почало випускати потужне синє світло, водночас танучи. Ні, воно не горіло синім полум’ям, як першої миті здалося Мусієві. Це було світло, яке випромінювало тіло змія. Випромінювало і тануло.

* * *

— Це був вішап.{41} А я — віла.{42} Інколи звуть самовіла.

Жінка підійшла до чоловіків і почала водити руками по їхніх ранах.

Про віл Мусій десь щось колись чув, проте де, що й коли — згадати не міг.

Слово «вішап» йому було зовсім незнайоме.

— Вішапи — це дракони такі.

Слово «дракон» також нікому нічого не говорило.

— Ну, смоки.{43}

Це вже було ясніше.

— Вони, як і каджі, — на Кавказі живуть. Чи жили. Бо в наші часи…

Мусій, рани та травми якого майже перестали боліти (явно ота віла зачаклувала!), хмикнув.

У наші часи якщо десь побачать летючого змія, то вишлють сотню стрільців. А якщо дізнаються, в якій печері він живе, то до виходу підтягнуть гармати.

— Вони вдвох перебралися до нас, чому —