Читати книгу - "Чарівна діброва"

Сиділа на возі, пригортала доньку, і обидві плакали. Але він стояв кріпкий, ясний і певен. Уже в селянській свиті, вже у вишитій сорочці. І прощався з ними тим самим усміхом, що он з ним лежить на столі. Той ясний усміх. Аня зберегла його на все життя. Життя в чужині.

… Словаччина, і табори, і Австрія. Серед цього донька зріла, наче квітка на леваді, і одружилася. Легше стало з мужчиною йти в чужину.

Стали приходити листи. Передавані через перебіжчиків, посилані в Польщу і далі.

Жив у хаті в селянина. Поночі люди приходили, і він хрестив і вінчав, правив потайки Богослужби. Він сповідав і розгрішав. Тих усіх, що двигали важкий хрест на плечах. Брав його в свої дужі руки і допомагав нести.

Люди годували його потайки.

Вісім літ жив, наче пустельник, наче Божий угодник у печері. Але жив серед своїх і для них. І не викрили його большевики. Та знали вони все. Начальник району був чесною людиною і те, що знав, знав для себе. Інколи наче б переслухував одного чи другого. Але не знайшлося в цілій окрузі двох людей, які б признались або донесли. Навіть хазяйка, де жив, нічого «не знала»… Тож — не шукав. А отець Осип жив, і правив, і діяв, як дух Божий: невидимий, невловимий, але дійсний. Аж коли помер і ліг на столі, дух його наче б увійшов у тіло.

І воплотився праведний і вірний син свого народу, і ліг серед нього з сяйвом на обличчі — він виконав завдання свого життя. Він сповнив обов’язок, що взяв на себе, і ніс його самотою й одинцем, але для них, для братів своїх і серед них.

Кріпкі руки складені на грудях. Навіть хреста в них немає: не було де взяти. Руки, ті, що стільки разів підносились з благословенням, але й готові були вхопити зброю, лежать оце холодні й мертві. Вони спочивають. І на обличчі сяйво…

Отець Осип виконав завдання свого життя.

Сльози течуть поволі тонким струмком. Підносить їх вітер дібров’яний і розсіває в просторі. Ще і ще раз Аня задає собі питання: чи не повинна була вона залишитися з ним?

На березі граються внучата. Нуся наловила рибок і щось до них говорить. Дитячою мовою. Потім ловить ручкою одну за одною та кидає їх у воду. Плюскочуть і, мов срібні краплини, падають у воду.

Обидва хлопці граються в індіян: поначіплювали на голови вінки з пір’я, в руках рушниці і, приховуючись між кущами, чатують один на одного. Дикий крик бойовиків лунає то з хащі, то з надозерних комишів.

Аня прислухається до нього, і сльози перестають сріблити її очі.

І десь, наче з далечини, долітає шум лісу. Хитаються корони могутніх дерев, і розрада лине з їхнього гілля:

… обов’язок жінки — продовжувати рід. Вона дає і зберігає життя. В негоду й катаклізм вона обов’язана хоронити свій рід від загибелі…

Плещуть дрібні хвильки, озеро лащиться до берегів, наче великий ласкавий кіт. Бризки зрошують ноги жінки, що шукає собі розради.

Вода — мати тверді. З океану народився суходіл. Буря-гураган, шаліючи, заливає береги, затоплює острови. Гинуть дерева, покотом лягають ліси допотопні. Але вода, мати життя, взяла в свої щедрі долоні насіння-зародки і віднесла його у водяний простір і викинула на далекі береги. Там, на нових континентах, постало нове життя. Надовго. Може, навіки…

Соняшне проміння лягає лагідно на срібну голову — розгрішає і благословить…

Сонце сідало за пагорб, золото-червоною кулею котилося й поринало за обрій. Малиново-золоті смуги лежали на озері, бігли ним і дрижали, наче світляне веретено на дзеркальному плесі. З-поза Діброви ніч злегка-злегенька стала стелити фіолетові плахти перших сутінків.

Човен стояв на глибині між Мушиним островом і пластовою хащею. Злегка золотіючи, хвильки добігали до облавка і плюскали та розбивалися й розпливалися дрібними півколами. Щодалі від човна, півкола ставали ширші, хвильки ставали плоскіші, аж остання там, в далечині, розпливалася й лягала на озерну гладь.

Весла лежать на човні. На держаку стрункі пальці, золото-засмаглі від сонця. Час від часу вони згинаються, наче б хотіли захопити весло та гребти ним далі. Але молодий ціпкий зап’ясток придержує їх. Йому та його господареві нікуди далі плисти.

На золоту бронзу Ірининого волосся впав останній промінь сонця. Повис на ньому, і від цього її волосся стало живе, й золоті іскорки гралися в ньому. Голова, що її вінчало те волосся, похилена, обличчя задивлене в воду.

Набрав води в жменю й сипнув нею на плесо. Розсипалась малиново-фіолетовими бризками.