Читати книгу - "Свій час"

тоді все було інакше, тому він не показник, та й не хочеться мені зараз про це говорити. Елізу вони з тодішньою дружиною завели тільки тому, що я вже координував мільйони і міг закласти резервні еквонакопичення на її майбутній хронос; чи багато хто міг собі таке дозволити? Іґар з’явився на світ у ситі, заможні часи, коли на тлі загальної еквостабільності мережевою хвилею пронеслася мода на дітей, на личка немовлят у вікні комунікації. Наскільки мені відомо, відтоді та мода вже не поверталася. І ніхто за нею не ностальгує.

Нові люди майже не народжуються, зате старі, хе-хе, майже не помирають. Це чудово — рівновага, баланс. Якщо не порівнювати з плебс-кварталом, де кількість населення зростає у геометричній прогресії. До їхніх послуг велетенський простір, по суті, весь, що за межами хронопокриття, збільшувати площу якого дорого і нерентабельно. І як широко так званий плебс там освоївся і розселився, не знає ніхто.

Плебс-квартал — чиста умовність. Його немає в мережі — і тому начебто не існує взагалі. На початку, ще за Крамера, їх, звісно ж, намагалися відстежувати. По всій тодішній периферії було натицяно камер, і спеціальний мережевий канал у реальному режимі транслював екзотичне життя колективних людей. Спершу це викликало зацікавлення, переважно стримане — там, правду кажучи, не відбувалося нічого такого, задля чого варто було зайвий раз синхронізуватися за Абсолютним Годинником, — а незабаром це вже не цікавило нікого. Канал прикрили через відсутність трафіку… чи з інших причин?

Потрібно з’ясувати, чи працюють іще ці камери — і куди транслюють. Урешті-решт служби хронобезпеки мусять ретельно контролювати плебс-квартал. Скоріш за все, це таємна інформація — та я повинен нею володіти, адже йдеться про мої екво. Це по-перше. По-друге, і це знаю навіть я, естетикою плебс-кварталу захоплюється одна з маргінальних молодіжних субкультур, цілком імовірно, вони навіть здійснюють туди реальні вилазки; так-так, мій недолугий правнук Іґар зараз міг би дуже прислужитися. Треба запитати в Лізки, чи він уже дався чути: нервуючись, жінки зазвичай прискорюються понад міру, і поки я пив каву, вона цілком могла прожити тижнів зо два, якщо не більше.

Ага. В мене саме комунікація. Еліза?

Чорний невизначуваний квадрат.

«Це Аластер Морлі. Пане Сун, чи відстежили ви еквопотік?»

«Доброго ранку».

Хамів слід ставити на місце. Шкода, що я не встиг зібрати потрібну інформацію, перш ніж об’явився цей тип. Утім, добре вже те, що він, схоже, синхронізував свої налаштування з моїми. Цього разу я не пришвидшуся ні на секунду.

«Надіюся, що доброго. Розщеплення було? На якому етапі?»

Зволяю:

«При вході до еквонакопичувача».

«А далі?»

«Що далі? Території плебс-кварталу мережа не відображає, і ви про це чудово знаєте».

Здається, я занадто буркотливий: маскувальний образ сварливого старигана — або, хоч як це сумно визнавати, друга, а можливо, і єдина вже натура? Хай там як — слід себе опанувати. Не звітувати, а брати по максимуму все, що він може мені запропонувати.

«Чому ж ви одразу не сказали, що не маєте коду доступу?»

Він уже не бавиться фільтрами, але зневага вчувається в кожному слові, в кожному символі його повідомлення. Огризаюся:

«Я законослухняний громадянин».

Відіславши повідомлення, розумію, що без інтонаційного фільтра воно має вигляд жалюгідної спроби виправдатися. Байдуже. Нехай сприймає, як хоче.

«Ми надамо вам код».

«І що тоді?»

Він міг подумати, начебто я прошу подальших вказівок. Одначе зчитує мій різкий і невиважений месидж іще викривленіше — йому здається, буцімто я намагаюся торгуватися. Мене пересмикує від нервового сміху, коли бачу його відповідь:

«Пане Сун, а чого б ви хотіли?»

Варіантів рівно два. Або вимагати, щоб він забирався під три чорти… або щось іще. Зо два мільярди екво? Вічної молодості і влади над світом?

Ніяк не можу змусити себе серйозно сприймати наш діалог. Думати про загрозу нового плебс-кварталу, що, вочевидь, уже не схожий на наше уявлення про нього як про однорідне інертне болото. Про плебс-квартал зі структурою та амбіціями, найімовірніше експансійними та агресивними, і з невідомим поки що арсеналом можливостей. Усе це справді серйозно, загроза, судячи з усього, реальна; але цей Морлі досі бавиться зі мною в шпигунів, у дурнувату дитячу гру, і я не втримуюся, не позбавляю себе втіхи йому дошкулити:

«А що ви, власне, можете?» — яскраво-зелений іронічний фільтр.

І швидше, ніж він устигає відповісти, — звісно, для нього хроносповільнення за моїми налаштуваннями некомфортне, а я завжди так живу, — повідомлення навздогін:

«У мене правнук десь валандається, нервує маму. Дайте-но мені його координати».

Дописав був ім’я, але останньої миті стер, надсилаю так. Тестове завдання для розвідників, для всемогутньої шпигунської мережі, чи за кого там вони себе видають. І Лізка буде задоволена — якщо, звісно, впораються.

«Ваш правнук Іґар Сун на цей момент за Абсолютним Годинником перебуває у плебс-кварталі».

«Де?!!»

Замість фільтрів здивування, обурення, недовіри — можу уявити собі цей непевно-бурий мікс — давні добрі знаки оклику. Не знаю, чи зможе мій співрозмовник їх адекватно відчитати.

Ясна річ, він просто відповідає на запитання:

«Координати перетину: 45.11 п.ш. 23.16 с.д. 10.35 а.ч. Далі ми його не вели. Ви самі це зможете зробити, щойно отримаєте від нас коди доступу».