Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

Він думав про неї, лежачи горілиць у готельному ліжку. Дивився просто у вологу, непровітрювану пітьму. Такий густий простір сприяв його уяві. Лежав і думав, як це бути кимось таким, як вона. Як це відчувається зсередини. Як бачиться світ очима, схожими на очі свині, як вдихається повітря безформним носом, чи відчуваються ті самі запахи? І як це, коли щоденно дотикаєш себе, миючись, чухаючись, з нагоди всіх отих дрібних, неістотних жестів?

Йому ані разу не було її жаль. Якби він співчував їй, то не думав би, щоб узяти її за жінку.

Вже потім дехто розповідав цю історію як історію нещасливого кохання. Що заглядав серцем у її серце, що покохав у ній лагідного ангела з відразливим обличчям. Нічого подібного. У ту першу ніч після зустрічі він просто уявляв собі, як це — кохатися з такою істотою, цілуватися з нею, роздягати її.

Він крутився біля того цирку ще кілька тижнів. Виїздив і знову повертався. Здобув довіру директора. Влаштував їм контракт у Брно, куди поїхав із ними і де цирк визнав його своєю людиною. Йому дозволили продавати квитки, а потім він заміняв товсту конферансьє — і, треба визнати, робив це добре. Підігрівав публіку перед розсуванням розмальованої абияк завіси.

— Заплющіть очі, — кричав. — Особливо жінки та діти, бо потворність цієї істоти важко витримати вразливим очам. Хто раз побачить цей вибрик природи, вже не зможе заснути спокійно, буде прокидатися з жахом. Можливо, втратить довіру до Творця…

Тут він замовкав, і речення виглядало незакінченим, хоча насправді ним не було — він не знав, що сказати далі. Йому здавалося, що саме слово «Творець» виставить усе в потрібному світлі. Насправді ж він думав, що той Творець, до якого інші мали втратити довіру, вирізнив його, обдарувавши такою оказією. Найпотворніша Жінка Світу. Дурні вбивали один одного за найпрекрасніших, стрілялися на поєдинках. Ідіоти витрачали маєтки на жіночі забаганки. А він навпаки — Найпотворніша горнулася до нього, як сумна приручена тварина. Вона була не такою, як усі. І ще й давала змогу заробити. Він був би вирізнений, узявши її за жінку, був би особливий. Мав би щось, чого інші не мають.

Він купував їй квіти, але не якісь особливі букети, а просто дешеві букетики, з абияким паперовим бантиком, загорнуті у фольгу. Ситцеву хустку. Блискучу стрічечку. Коробку цукерок. Потім загіпнотизовано дивився, як вона зав’язує собі ту стрічечку над чолом, а яскравий бант замість прикрашати — шокував. І дивився, як роздушує цукерку своїм надто великим, набряклим язиком, і коричнева слина спливає між рідкими зубами просто на поросле щетиною підборіддя.

Він любив дивитися на неї, коли вона не була свідома його погляду. Зникав зранку, ховався за наметом, за фургоном, відходив, щоби десь зачаїтися і спостерігати за нею годинами, хоча би крізь шпари між дошками огорожі. Вона вигрівалася на сонці й тоді ще й довго, повільно, немов у трансі, розчісувала своє ріденьке волосся, заплітала його тоненькими кісками й одразу розплітала. Або в’язала. Спиці блищали на сонці, проштрикували повне циркового шуму повітря. Або в широкій сорочці, з голими руками, прала в балії свої костюми. Її шкіра на плечах і декольте, вкрита світлою шерстю, виглядала гарно. М’яко, як у тварини.

Йому потрібне було це підглядання, бо з дня на день огида його меншала, топилася на сонці, зникала з очей, мов калюжа в спекотний день. Його погляд помалу звикав до нестерпної асиметрії, до зламаних пропорцій, до браку і надміру. Іноді вона здавалася йому звичайною.

Коли його охоплював неспокій, він казав усім, що виїздить у важливих справах, що має зустріч із тим чи іншим — тут називав якісь незнайомі або навпаки, добре відомі прізвища, — що влаштовує контракти, веде переговори. Начищував свої високі черевики, прав найкращу сорочку і рушав, куди очі світять. Ніколи не від’їздив далеко. Затримувався у сусідньому містечку, крав у когось гаманець і пив. Але й тоді не звільнявся від неї, бо починав про неї розповідати, наче не міг обійтися без неї навіть під час тих утеч.

І це було дивно, бо вона стала найціннішим його скарбом. Міг розплачуватись за вино її потворністю. До того ж, описом її обличчя він месмеризував молодих, гарних жінок, які просили розповідати їм про неї навіть тоді, коли вже потім, голі, лежали під ним.

Коли повертався, мав уже напохваті нову історію її потворности, пам’ятаючи про те, що жодна річ не існує від початку до кінця, поки не має своєї історії. Спершу наказував їй вивчати їх напам’ять, але швидко переконався, що Найпотворніша не вміє розповідати, говорила монотонно і під кінець вибухала плачем, тому розповідав її історії за неї. Ставав збоку, підносив, вказуючи на неї, руку і декламував:

— Матір цієї нещасної істоти, яку ви бачите перед собою і вигляд якої важко витримати вашим невинним очам, жила на селі, на краю Шварцвальда. І одного літнього дня, коли збирала в лісі ягоди, вистежив її найдикіший кабан, який, розпалений звіриною безрозсудною хіттю, напав на неї і зґвалтував.

У цей момент він неодмінно чув повні жаху приглушені скрики, деякі жінки тут же хотіли йти геть, тягнучи за рукави своїх чоловіків, які впиралися.

Мав ще також кілька інших версій.

— Ця жінка походить із місцевости, яку Бог піддав випробуванню. Вона є нащадком недобрих людей з малим серцем, які не зласкавилися над хворим жебраком, за що Господь наш скарав усе їх село цією страшною спадковою потворністю.

Або:

— Така ото доля чекає дітей жінок легкої поведінки. Оце жниво сифілісу, страшної хвороби, яка карає нечистість до п’ятого