Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Можна би, однак, знайти певний зразок чи ідею, якби хтось у майбутньому схотів її реконструювати. У ній мало би бути все. Бо якщо боже народження відбувається завжди і всюди, якщо воно стосується кожної найменшої речі, кожної події — то раптом стає очевидним, що не момент народження Бога треба представляти світові, а навпаки — весь світ представити народженню, привести світ під двері шопки і вводити в неї все по черзі — кожен предмет, кожну найменшу річ, кожну людину ставити перед лицем Дитятка і казати: ось він, Ян чи якась Марися, якийсь Павел чи Томас, познайомтеся. А також кожну тварину, від комахи до слона й жирафи; треба їх вести у шопку, як до ковчега. А під кінець треба постягати сюди також усе інше, що існує на світі, не зважаючи, добре воно чи погане — єдиною причиною нехай буде факт існування, — а отже війни, а також видобування вугілля, футбольні матчі й повені, банки й вокзали, демократичні вибори, інфляцію, насильство в сім’ї, Першотравневі демонстрації, високу моду, відпочинок верхи, колекціонування старих автомобілів, психоаналіз і ядерну фізику, літературу й новітнє мистецтво — усе треба показати шопці й вірити, що її порядок, від якого захоплює дух, утілить це в один образ, з’єднає в один механізм, обніме повторюваним рухом, котрий пов’яже назавжди усе з усім.
На закінчення додам лише, що та Ковальська померла через два роки після катастрофи. Пан М. казав, що на рак. Сам він утратив добру посаду при шопці і відтоді доробляв до пенсії, виконуючи дивну роботу: лякав дітей у так званій «кімнаті страху» одного лунапарку, що з якихось причин приїздив на зимовий постій до Бардо. У червоному плащі, з обличчям, вибіленим гримом, вихилявся він з-поза завіс, побрязкуючи ланцюгами. А оскільки в путівниках, котрі змінюються поволі і неохоче, туристам надалі рекомендували Бардську Шопку, дещо розчаровані гості, котрі їм повірили, опинялися врешті-решт в отому лунапарку. Важко сказати, наскільки освітлені червоною лампочкою маскарони чи страхолюди, які вискакували з-за рогу, викликали в них справжній страх. Важливо, що потім, виходячи на світло, вони одразу все забували, усю глибоку долину, усе це дивне місто і невиконані обіцянки путівників, і рушали далі в дорогу до своїх незбагненних цілей.
Найпотворніша жінка світуВін одружився з найпотворнішою жінкою світу. Спеціально поїхав по неї до Відня. Він зовсім не діяв з умислом, раніше йому навіть на думку не спадало, що міг би взяти її за жінку. Але коли побачив її, коли пережив перший удар подиву, потім уже не міг відірвати від неї очей. Вона мала велику голову, повну наростів і випуклин. Одразу під низьким поморщеним чолом сиділи маленькі, вічно вологі очі. Здалеку виглядали як шпарки. Ніс видавався зламаним у багатьох місцях, а його кінчик був синій і порослий рідкою щетиною. І величезний набряклий рот, завжди відкритий, мокрий, а в ньому гострі зуби. А на додаток, ніби цього ще замало, обличчя її поросло довгим, ріденьким шовковистим волоссям.
Коли він уперше побачив її, вона вийшла з-за картонної декорації мандрівного цирку, щоби показатися глядачам. Вигук здивування й огиди прокотився над головами тих, що зібралися, і впав їй до ніг. Вона начебто усміхнулася, але виглядало це як сумна гримаса. Стояла нерухомо, свідома того, що в неї вдивляються десятки очей, жадібно поглинають кожну деталь, щоби потім описувати її обличчя знайомим, сусідам або власним дітям, щоби пригадувати його, порівнюючи в дзеркалі з власним обличчям. І потім полегшено зітхати. Вона стояла терпляче, хіба зі зверхністю. Дивилася понад головами на дахи будинків.
Після довгої, набубнявілої подивом хвилини хтось нарешті вигукнув:
— Розкажи щось!
Вона подивилася в натовп, у місце, звідки пролунав голос. Шукала того, хто це сказав, але тоді з-за картонних лаштунків вибігла огрядна жінка-конферансьє і відповіла за Найпотворнішу Жінку Світу:
— Вона не розмовляє.
— Тоді ти розкажи її історію, — поновив свою вимогу голос, тож конферансьє прочистила горло і почала говорити.
Коли потім — уже як відомий цирковий імпресаріо — він пив з нею чай біля бляшаної пічечки, яка нагрівала середину циркового фурґона, то подумав, що вона зовсім не дурна. Звичайно ж, вона розмовляла, і розмовляла розумно. Він дивився на неї, вивчаючи, борючись із власним захопленням цим вибриком природи. Вона розгадала його. Сказала:
— Ви чекали, що мої слова будуть такими ж дивними й відразливими, як моє лице, так?
Він замовк.
Чай вона пила, як росіяни — наливала його з самовара до мисочок без вушка і загризала кожен ковток грудочкою цукру.
Він досить швидко помітив, що говорила вона багатьма мовами, але — схоже — жодною добре. Весь час переходила з однієї на іншу. Це не повинно було дивувати — вона з дитинства виховувалась у цирку, у міжнародній бригаді всіляких монстрів. Ніколи двічі у тому самому місці.
— Знаю, про що ви думаєте, — знову сказала вона, дивлячись на нього тими напухлими, маленькими очима тварини.
Помовчавши, додала:
— Той, хто не мав матері, не має материнської мови. Я послуговуюся багатьма, але жодна з них не є моєю.
Він не смів обізватися. Вона раптом почала його дратувати — він не знав, чому. Мудрувала, була якоюсь зібраною, конкретною, не цього він сподівався.
Тому попрощався, а вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра на багатьох барабанчиках», після закриття браузера.