Читати книгу - "Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2"

«Вони мають мене за неука, а самі хто? Оприлюднює недоведені факти! То доведіть, що вони недоведені! Ладні відмовитися від своєї історії, запроданці! Якщо під Будапештом знаходять у римській гробниці добре вдержане тіло жінки з королівського роду, що жила за двісті літ перед Різдвом Христовим, і крайка[43], якою вона підперезана, мало чим відрізняється від нинішньої, то невже цього мало, щоб переконатися: перша мумія — наша?! Чи їм потрібно, аби та мумія ожила і сама все оповіла?»

Уже не одна чарка горілки від Бачевського зігріла стравохід пониженого професора, а він не спиняв внутрішньої суперечки. Річ у тім, що Козобродський не знаходив собі співрозмовника: не було людини, яка б захотіла вислуховувати його роздуми чи гіпотези. Він би зрадів навіть недовірливому Альбертшулле — лиш би той встав з домовини. Самотність догризала знаменитість, і до тії гризоти додавалася образа на цілий світ.

«Я занадто вимогливий до себе... Не можна піддаватися зневірі... Слава — завжди слава, навіть якщо це брехливий поголос. Славу треба творити самому. Дешеву повістину «Зустрів любов» невдатного початківця-писаки ніхто не хотів купувати, доки в газеті не з'явилася оповістка: молодий і заможний чоловік шукає собі наречену з чеснотами, як у головної героїні... За три дні не було жодного примірника в книгарнях!»

Горілка шуміла в голові і вимагала сміливих учинків. Козобродському здалося, що він перед студентами. Професор поважно підвівся.

— Письмена історії не стирає час. Вони проступають навіть на холодному камені, що вже казати про людську пам'ятливість. Сто літ тому помер наш славетний земляк Йосиф Кізіляк, а про нього й досі згадують у його родиннім краю. Він був сином урядовця, вчився в університеті, отримав посаду, але все покинув і почав своє життя «вічного жида», переїжджаючи з міста в місто, із села в село.

Нарід в «Говерлі» почав шуміти і пересміхатися, та ніхто не зупинив Теодора.

— І всюди Кізіляк лишав пам'ять по собі — написи свого імени на високих скелях, у печерах, на стінах домів, на пам'ятниках. Казали про нього різне: зробив заклад, що прославиться впродовж трьох літ; поклявся зрадливій дівчині, що та бачитиме його ім'я скрізь, де можна його написати; захворів на манію...

Власник «Говерлі» стояв напоготові, щоб скликати всіх викидайлів, але був заскочений перебігом думок Козобродського.

— Коли відкривали новий міст через Дунай, тоді Кізіляк не міг пропустити нагоди зв'язати своє ім'я з новою будівлею: він спромігся його написати на однім із биків великими літерами, хоч і досі не зрозуміло, як сміливець туди добрався.

Почулися схвальні оплески і регіт.

— Чи можна поставити питання шановному професорові? — наважився власник «Говерлі».

— Після лекції! — категорично сказав Козобродський і продовжив, підвищуючи голос до високого патосу. — Одного дня ім'я Кізіляка з'явилося на стіні цісарського палацу. Старий імператор наказав прикликати Йосифа для нагінки. Він суворо ганьбив його і поучував; Кізіляк стояв перед письмовим столом, а імператор ходив туди-сюди кабінетом і раптом вчув якесь дряпання. Повернувшись, він спитався Йосифа, що той робить. «Уже нічого, Ваша Величносте», — відповів наш краянин. Цісар нічого не зрозумів і відпустив винуватця, а за якийсь час побачив видряпане його ім'я на своєму столі.

Тепер аплодували всі, хто на той час вечеряв у ресторації. Викидайли вже стояли за плечима Теодора, та він і сам рушив до виходу.

— Отож саме українці зачали рекламу! Не забувайте про це! — вигукував професор, кланяючись на всі боки, начебто актор після вдалої прем'єри.

Веселі відвідувачі ресторації засмикали власника:

— Замовляйте сей гумор щовечора — і матимете добрі прибутки!

— Ліпшої реклами для вас важко вигадати! Ха-ха-ха!

— Чи сам лектор — не родич славного Кізіляка?

— Пане рестораторе, а завтра щось подібне обіцяєте?

  і, не міг Ґеньо Муркоцький вчинити влом до Гробовецьких, — переконував себе Юрась Маґдебурко, — та й офіціянти вказували на Міська. А може, ті вар'яти змовилися? Як не як спільне дитинство — найміцніший зв'язок. Та навіщо? У тім немає жодної логіки, лиш якийсь диявольський збіг. То чому кинувся навтьоки? Певно, таки вже згрішив у Львові. Хто ж його переховує?

Пошуки поліціянтів кайзервальдськими стежками не дали відповіді на ці питання, і тепер двійко аґентів вешталися найближчими корчмами у пошуках Ґеня. А сам Юрась перевіряв, хто це пише шантажні листи Петрові Фрідлянду з вимогою, щоб зложив в куверті під солом'янкою при дверях три з половиною тисячі золотих. Насторожував по-дитячому наївний підпис: «Всесвітня шайка шантажистів Болдвін Крос Компаній.

— Звідки у нас така хитромудра мережа? Чи це жартовно назвали себе гімназисти, яким бракує перчених відчуттів? — міркував наш герой, розглядаючи каліграфічно виведені літери, як би писав незаперечний перший учень.