Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Простором тягнулося впале дерево, велетенське, зі стовбуром, завтовшки більшим за мій зріст. Ця галявина відкрилася завдяки його падінню, а посеред неї його місце зайняло нове дерево. Але не таке саме. Усі інші дерева, які я бачила в Пущі, були знайомих видів, попри заплямовану кору та викривлені неприродні кути гілок — були дубами, та чорними березами, та високими соснами. Але такого дерева я не бачила ніколи.
Воно вже виросло настільки, що я не могла б охопити його руками, хоча велетенське дерево не могло впасти дуже давно. Його гладенька сіра кора прикривала стовбур із дивними вузлами, а довкруж нього рівними колами росли довгі гілки, що починалися високо на стовбурі, наче в модрини. Його гілки не оголилися з початком зими — на них була сила-силенна сухого сріблястого листя, яке шурхотіло на вітрі; здавалося, цей звук іде з якогось іншого місця, ніби якісь люди тихенько говорили водночас просто за межею поля зору.
Слід від мого дихання вже розчинився у повітрі. Опустивши очі на глибокий сніг, я побачила позначки там, де його проштрикнули ноги ходаків, і лінії, що лишилися від їхніх черев; усі вони йшли до дерева. Я обережно ступила крізь сніг до нього, а тоді ще раз, а потім зупинилася. Кася була прив’язана до дерева. Її спина була притиснута до стовбура, а руки витягнуті назад довкола нього.
Я спершу не побачила її, тому що на ній уже наросла кора.
Її обличчя було трохи підняте, а під тоненьким покриттям із кори було видно, що вона відкрила рота, кричачи, тим часом як кора зросталася над нею. Я приглушено, безпорадно скрикнула, непевно підійшла й витягнула вперед руки, щоб торкнутися її. Кора під моїми пальцями вже затверділа; сіра шкіра була гладенькою і твердою, неначе стовбур поглинув її повністю й вона вся стала частиною дерева, Пущі.
Я не могла схопитися за кору, хоча відчайдушно намагалася здерти та злущити її. Проте мені зрештою вдалося здерти маленький тоненький шматочок у неї над щокою, а під ним я знайшла її власну м’яку шкіру — ще теплу, ще живу. Та щойно я торкнулася її кінчиком пальця, кора швидко наповзла на неї, і мені довелося прибрати руку, аби не застрягнути самій. Я прикрила рота руками, відчуваючи ще більший відчай. Я й досі знала дуже мало: на думку не спадало жодного заклинання, нічого, що могло б витягнути Касю, нічого, що бодай уклало б мені в руки сокиру, ніж, навіть якби був час вирізати її.
Пуща знала, що я тут: уже тепер її створіння, ходаки, вовки та ще гірші істоти, рушали до мене на безшумних м’яких ногах крізь ліс. Я раптом відчула певність у тому, що є такі істоти, які взагалі не виходять із Пущі, істоти настільки жахливі, що їх ніхто ніколи не бачив. І вони насувалися.
«Якщо маєш силу, «фулмія», десять разів проказане з упевненістю з голими ногами у багні, струсне землю аж до коріння», — повідомляла мені книга Яги, а Дракон достатньо вірив у це, щоб не дозволити мені спробувати заклинання поблизу вежі. Щодо «впевненості» я все одно відчувала сумнів — не вірила, що мені варто трусити землю аж до коріння. Але тепер я впала на землю й заходилася прибирати сніг, опале листя, гниль і мох, доки не дійшла до замерзлого до твердого стану багна. Я підняла великий камінь і почала стукати об землю, знову й знову, розбиваючи багно і дихаючи на нього, щоб розм’якшити, вбиваючи туди сніг, який танув довкола моїх рук, вбиваючи гарячі сльози, що капали з моїх очей, поки я працювала. Кася нависла наді мною з підведеною головою, відкривши вуста у беззвучному крику, наче статуя в церкві.
— Фулмія, — сказала я, глибоко зануривши пальці у багно, розминаючи тверді згустки пальцями. — Фулмія, фулмія, — наспівувала я знову й знову; з-під зламаних нігтів мені точилася кров, і я зніяковіла, відчувши, що земля мене чує. Навіть земля тут була осквернена, отруєна, та я плюнула на багно й гукнула: — Фулмія, — а тоді уявила собі, як мої чари течуть у землю, наче вода, знаходячи тріщини та слабкі місця, розтікаючись під моїми руками, під моїми холодними мокрими коліньми; а тоді земля задрижала й перевернулася. Там, де мої руки ввійшли у землю, почалося легке тремтіння, і воно пішло за мною, коли я почала тягнути коріння дерева. Замерзле багно почало ламатися на невеличкі шматки довкола нього, а хвилі тремтіння все тривали.
Гілки наді мною дико хиталися, наче стривожені, а шепіт листя перетворився на приглушене ревіння. Я випросталася, ставши на коліна.
— Випусти її! — крикнула я на дерево; я забила по його стовбуру брудними кулаками. — Випусти її, бо звалю тебе! Фулмія! — скрикнула я з люті й кинулася назад на землю, а там, де впали мої кулаки, земля піднялася та набухла, ніби річка, що підіймається від дощу. Чари лилися з мене бурхливим потоком; усі Драконові попередження були забуті та зневажені. Я б виснажилася там до останньої краплини та померла просто заради того, щоб звалити те страшне дерево: я не могла уявити собі світ, у якому жила б, у якому покинула б це, покинула б Касине життя та серце живити це заразне жахіття. Я б радше загинула, розчавлена під час власного землетрусу, та вбила його разом із собою. Я потягнула за землю, готова виламати яму, яка поглинула б нас усіх.
А тоді кора зі звуком льоду, що ламається навесні, тріснула вздовж Касиного тіла. Я негайно підхопилася з багна й залізла пальцями у тріщину, широко розсуваючи її боки та тягнучись до неї. Я схопила її за зап’ясток, за мляву та важку руку, і потягнула. Вона випала з жахливої темної щілини, зігнувшись у поясі, наче ганчір’яна лялька, а я відступилася та витягнула її, важку й безвільну, у сніг, огорнувши її стан обома руками. Шкіра в неї була бліда, наче в риби, нездорова, ніби з неї випили все сонце. Нею тоненькими зеленими струменями текла живиця, що пахла весняним дощем, і вона не рухалась.
Я впала на коліна біля неї.
— Касю, — промовила я, схлипуючи. — Касю, — кора вже замкнулася, ніби шов, над діркою, у якій до цього була вона. Я взяла Касині руки у свої, мокрі та брудні, та притиснула їх до своїх щік, до губів. Вони були холодними, але не такими холодними, як мої; у них іще теплилося життя. Я нагнулася та звалила її собі на плечі.
Розділ 8Я, хитаючись, вийшла з Пущі на світанку, несучи на плечі Касю, ніби в’язанку хмизу. Доки я йшла, Пуща відступала від мене, ніби боялася знову довести мене до заклинання. «Фулмія»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, що не мають коріння», після закриття браузера.