Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга перша"

Довідник на сторінці, позначеній «П». В адресній книзі імен з маленькою «а» на кінці.

— Направ когось, щоб вистежив.

І телефонний дзвінок:

— Вона вийшла з будинку.

— Що ж, — вирішили Мисливці Раз. — Поїдемо та візьмемо її.

Три машини заблокували мені шлях. Дванадцять мисливців у розстебнутих піджаках і м’яких пальтах, що не заважають ані стрибати, ані розгойдуватися на стільцях.

— Дівчинко.

— Підніми руки догори.

— І дуже повільно.

Я була слухняною, адже Вітчим дозволив їм стріляти в мене.

— Це було так просто, — сказала я.

— Так, — погодилися мисливці. — Дуже легко.

— А хочете, все буде не так? — запитала я, і всі до єдиного ліхтарі вибухнули.

— Стій!

— Я ніде не ділася, — сказала я.

— Де ти?

— Я тут.

Суцільна темрява, така, що комусь із них довелося дістати запальничку і клацнути накривкою із шматком перлини.

— Де т…

Я тішилась, що їм сподобався мій новий світ. Я назвала його Місто Терору, в ньому було повно обгорілих, перетворених на фортеці будинків.

Довкола нас розташувалося шість таких, які ніколи не знали ремонтів, із бронежилетами, взятими у мертвих ворогів, замість шибок. З машиною, що застрягла у стіні, яка витримала таран з нею. З домогосподарками, що смалять цигарки з травою, ніколи не скидають бігуді й дають раду двоствольним рушницям так само легко, як і ножам для обробки м’яса.

Тут навіть діти, граючись у дворах за глухими, замкнутими стінами будинків, споруджували шибениці для своїх ляльок та навчалися говорити: «Ей» тільки після того, як навчалися стріляти.

— Вам подобається? — запитала я.

— Гидота, — відповів мисливець.

— А мені подобається, — сказала я і, обережно дмухнувши, загасила його запальничку.

— Де ти?!!!

Один із них вистрілив:

— БАХ!!!

І одразу Місто відповіло йому далеким відлунням стрілянини, яка ніколи не вщухала тут.

Стрілянина підповзала до нас, і від іскор куль, що вдарялися об стіни, спалахували купи сміття, бензин із розбитих машин і скинуті в продірявлені діжки поролонові нутрощі сидінь.

І лише тепер фари мисливських машин змогли освітити мене, бо я стояла на тому самому місці, де й почула їхнє перше:

— Підніми руки догори.

— Я можу опустити руки? — запитала я.

— Ми їдемо!

— Поїхали з нами!

— Тут залишатися не можна!

Але було запізно. Слідом за стріляниною на вулиці з’явилися дві банди, що не зважали на нас, оскільки бачили вони лише одна одну.

І якийсь безпалий старий з пожухлим від часу татуюванням на оголених руках закричав з-поза дверей над залишками балкона:

— Забирайтеся! Це моя вулиця!

Дурні мисливці в м’яких пальтах, дві банди, що радіють зі свята смерті.

— Тут чужі.

— Нехай ідуть.

Мисливці поїхали, a я відійшла до стіни й сіла на телевізор, вмальований у непристойне графіті, що прикрашало будинок по цей бік під’їзду.

— Що далі?

— Почнемо.

— Маємо честь атакувати вас.

Жінки нарівні з чоловіками. Дівчата, що не знають нічого іншого і не вміють кохати, якщо на спині у нього немає потрібного герба. А гербів тут два — Західне Місто в тих, хто атакує зі сходу, та Вершники з Далеких Пагорбів у тих, хто вдерся від нічийного Пустища.

Західне Місто. Це ті, хто виріс на вулиці. Чиїми вчителями були найкращі з місцевих убивць, чиї квартири були переповнені знесиленими старими, які завжди переймалися лише одним питанням:

— Ти приніс?

Байдуже що: їжу, цигарки, випивку. Аби чимось розважитися. Старий, зотлілий до паперового пилу реклам журнал. Аби чимось зайняти себе.

Убивай, поки молодий, помри, щоб не стати старим і не чекати вечора з отим єдиним запитанням:

— Ти приніс?

Щосереди вони малювали календарі, планували гуртом святкувати Новий рік — вони збиралися