Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

Відпочинок звалився несподівано. Допомогла ворожа куля. Кістка залишилася цілою. Всією сім’єю поїхали на батьківщину. Ввечері село здалося пусткою; собаки й ті не брехали по дворах. Рідня хоч і зраділа гостям, але справжньої теплоти не відчував: навіть із батьком та братами розмова довго не йшла на лад. Дрімало село й зранку. Вдень розгледів позабивані хати, порожні, безголосі без худоби подвір’я; рідке стадо на луках; але головне – чоловіки і жінки кланяються, вітаються і тут же відводять погляд, а заговорить хто – слова натужні. Бесіда не в’яжеться, як трапляється з незнайомими людьми. Навіть хрещений, любитель високих матерій, при зустрічі переважно віджартовувався.

– Ми – народ темний. По столицях не вештаємося. З начальством не буваємо. Сільце наше в улоговині – що можна розгледіти з колодязя. Це вам згори ген-ген далеко… А з нами ніхто не пораявся – одні укази шлють. – Під час розмови хрещений не відводив погляд від склянки, наче там, на її денці або в блакитнувато-сизому вмісті, знаходив підтвердження своїх думок.

– Гаразд, чого прибіднятися. – Гість укотре спробував спіймати погляд хрещеного, але той уміло дорізував сало. – Прикро. Скільки років не бачилися, а сидимо, наче чужі.

– Це точно. Давно не бачилися. Як зараз, пам’ятаю: зірвався із села веселий та справний. І голова, мов воронове крило. Хоч у високих чинах ходиш, та, певно, несолодко в житті довелося. – Господар будинку обережно, з помітною несміливістю простягнув кисть, схожу на ракову клішню, обмацав двома цілими після поранення пальцями одяг, цмокнув язиком. – Нічого не скажеш, добротна хформа. Діягональ – вона і є діягональ. Зносу не знає.

Лише зараз гість зрозумів, звідки в селян стриманість, через що мужики і жінки підкреслено чемні, чому намагалися швидше піти у своїх справах; збагнув: його форма врятувала не лише батька з братами, але й багатьох родичів. Якби він не служив в органах, багато з тих, із ким зараз зустрівся, загриміли б далеко-далеко, подалі, ніж у відомій приказці про Макара, тільки без корів, свиней та іншої худобини, що подавала голос у дворі та хліві.

Іванов обійшов подвір’я. Корівка-годувальниця, пара свиней, кури з гусьми. Звичайно, конячина та пара биків, щоб землицю, той наділ, що революція нарізала, орати, гарно доглядати – ось і все «куркульське» майно. Щоправда, поки не з’являвся в рідних краях, на подвір’ї друга хата виросла. Ревнивим поглядом гість оглянув новобудову. Нічого не скажеш: добротна будівля, п’ятистінка, але ж і народу скільки додалося! Брати та сестри обзавелися сім’ями – не розгуляєшся. Рідні без хліба не сиділи, але й не жирували. Ще край неба не спалахне рум’янцем – родина в полі. Навіть коли минула страдна днина жнив – гість не розсиджувався. Зайві руки в нагоді: гуртом перекрили дах сараю; замінили подекуди підгнилі плахи, новий зруб у криниці поставили, лазеньку підправили.

– Що, батьку?! Давай рідне гніздо підведемо під залізо! Чи, хоча б, черепицю покладемо, – сидячи на колоді з кухлем у руках, запропонував гість. Зі сторони криниці добре видно проріхи очеретяного даху, та й пічна труба кельні прохала. По ковтку, по ковтку – води в кухлі не залишилося. – Ну то як, батьку?

– Дорогувато, синку. Не підійняти нам, – у голосі старого вгадувалася незрозуміла туга.

– Допоможу. Залізо випишу. Думаю, мені не відмовлять.

– Дякуємо за увагу та турботу. Тільки під очеретом простіше теперечки жити.

– Очерет завжди догляду потребує, – не зрозумівши, про яку простоту говорить батько, наполягав гість. – Залізо пофарбував і п’ятірку літ вусом не моргай, а черепиця – вічна.

– Так-то воно так, синку. І допоможеш. І тобі не відмовлять. – Уста старого здригнулися. Душу зігрівала синівська турбота, але цю теплоту продував невеликий протяг. А протягу інколи треба остерігатися більше, ніж лютого морозу. – Тобі не відмовлять, та що потім нам скажуть?!

– Ти про що, ба… – гість на півслові замовк, поглянув на батька й усе зрозумів.

Деякий час батько та син сиділи мовчки, передавали один одному кухоль, попивали воду з криниці, смак якої не забували в далеких, чужих краях і добріше за яку, здавалося, немає в усьому світі. Скільки живе людина, одначе ніхто не зміг пояснити, що ж таке Батьківщина. Та більшість, хто мешкає все життя там, де з’явився на світ, про це ніколи й не замислюється. Але закине доля подалі від рідного гнізда та ще притисне болючіше, тоді не лише вода на рідному подвір’ї солодша, але й блакить неба над головою тепліша…

– Нічого, батьку. Перемелеться – борошно буде, – першим заговорив син, коли мовчати стало не під силу.

– Так-то воно так. Одначе розкинь розумом, якщо врожай до зернятка перемолоти, забувши про насінину, що саджати-вирощувати наступного року?

Чоловіки знову помовчали. Говорити одному про наболіле, а іншому про те, що не зміг з’ясувати, не хотіли; вже надто глибоко пройшлася селянськими душами борона колективізації. Не загоїлися рани. Не просохла кров. Ніхто не суперечив – вороги оточили країну; не сумнівалися, що треба плекати заводи і фабрики. Без важкої промисловості, без товарів – народові не вижити. Задум здавався цілком зрозумілим: узялися за справу влітку, при ясному дні, а вирушили в дорогу – ночі темнішої не придумати; та ще морози люті вдарили, які і взимку не часто випадають. Зливи. Град. Шлях розмило. Так потекла кров…

– Ти ж читав, батьку, листа Сталіна «Запаморочення від успіхів»?

– Читав. Усі читали. Правильний лист. Зігрів душу, як зігріває лазенька з морозу. – Батько та син уперше за всі дні зустрілися поглядом і ніби пірнули в глибоку озерну синь. – До чого ж додумався якийсь розумник капловухий: курей та корівок під загальну ковдру.

– Думаю, після листа все налагодиться. А через рік-другий так