Читати книгу - "Пам’ять крові"

Левон і раніше не раз думав про те, як то, коли вбиваєш людину. Він розумів, що зараз війна, а під час війни таке часто буває неминучим. Та одна справа, коли ти на фронті, де озброєні солдати вбивають один одного, а зовсім інше – стріляти в беззбройного, який не може себе захистити.

Той чоловік, який загинув від його кулі на хуторі Ковалі, ввижався Левонові тепер і вдень, і вночі. І найгнітючішим з того видіння була коротка мить, коли вже мертвий, лежачи на траві, той чоловік ніби все ж тягнеться вперед, щоб захистити жінку, яку вбив капрал Лаба. Левон намагався прогнати від себе те страшне видіння молитвами, та все було марно. До видінь додавались ще болючі спогади про Анну, яка тепер була з Ларком. І чим далі, тим ставало нестерпніше. Тепер єдиним, що хоча б на короткий час відвертало його від важких думок, стала для Левона горілка. Щовечора вони збирались у хаті Тадеуша Лаби і до ночі пили самогонку. Розмови, тон яким задавав господар, здебільшого велись про одне: чергові напади на українські села і хутори. Слухаючи п’яні, сповнені люті вигуки про ненависних «хлопів», Левон відчував, як і в ньому піднімається хвиля злості на цих, невідомих йому, людей. І в ту мить він готовий був нищити їх без пощади. На ранок до нього приходило просвітління, і Левон жахався того, що говорив учора і чув від інших. Та ввечері все починалось спочатку.

Появу у Світлині Войцеха Шиха Левон сприйняв як подарунок долі. Він не мав тут друзів, і давнього свого товариша зустрів мало не як найближчого родича. Левон сподівався, що Войцех розрадить його, допоможе вирватися з кола безперервних нічних пиятик, сповнених люті й ненависті. Та виявилось, що його товариш живе тепер лише одним: жадобою помсти.

Започатковані німецькою жандармерією разом із польською поліцією в кінці березня нищення сіл, у яких проживали родини українських повстанців, у Горохівському повіті, у травні продовжились уже й у Володимирському. До однієї з таких каральних акцій залучили і підрозділ поліції, у якому служив Войцех Ших.

Вранці їм наказали сідати у дві вантажівки. У супроводі ще кількох таких автомобілів з німецькими польовими жандармами вони вирушили з Володимира. Сидячи в кузові, накритому брезентом, Войцех не зразу зрозумів, що колона їде в бік села Гатин, з якого він був родом. Від однієї думки, що німці задумали щось лихе проти його односельців, йому стало лячно. Та коли на перехресті перед Гатином колона звернула до сусіднього Річина, на душі у Войцеха трохи відлягло.

На околиці села колона вантажівок зупинилась, пролунала команда виходити. Німецький офіцер щось коротко сказав очільнику польської поліції.

– Слухай наказ! – вигукнув той, підійшовши до строю поліціянтів. – У мене список сімей українських бандитів, які живуть у цьому селі. За моєю командою оточувати кожну хату, виводити надвір мешканців і спроваджувати сюди. Того, хто буде чинити опір, убивати на місці. З обійсть винести всі речі і вигнати худобу, а самих їх спалити. Німецькі жандарми оточать село і будуть пильнувати, щоб ви ретельно виконали наказ.

Разом з іншими поліціятами Войцех рушив до першої хати, на яку вказав їхній очільник. Коли вони підійшли ближче, Войцех зрозумів, що це хата батьків Андрія Гирука, з яким він разом учився в школі. На подвір’ї стояв старий Гирук і якось приречено дивився на Войцеха.

– Вбивати прийшов нас, Войцю? – глухим, як із погреба, голосом мовив він. – Андрія нема, то нащо вам ми, старі…

У Войцеха сіпнулась нижня губа і враз спітніли руки, у яких він тримав карабіна.

– То німці наказали, дядьку… – почав він хриплим голосом, і тут-таки злякано осікся.

Позаду нього пролунав постріл, і старий Гирук поволі осів на порослу споришем землю.

Німецький офіцер з пістолетом у руці зневажливо дивився на перестрашеного поліціянта. У кутику його тонких губ диміла цигарка.

– Шнель! – заволав він, наводячи пістолета на Войцеха. – Арбайте, працовать, курча мат!

Войцех Ших стиснув карабіна і притьмом кинувся до хати, з якої чулися жіночі зойки.

За якусь годину мешканців зо двох десятків обійсть, на які вказав очільник польських поліціянтів, зігнали на околицю села. То були переважно чоловіки літнього віку, жінки і діти. Їм наказали стати біля краю неглибокого яру, навпроти вишикуваних у стрій поліціянтів. Навколо стояли німці, і, пересміюючись, курили або лускали соняшникове насіння.

Войцех, який стояв у строю, раптом із жахом зрозумів, що йому зараз доведеться стріляти в цих людей. Та ще жахливішим було таке саме раптове усвідомлення того, що він готовий це зробити. І що це усвідомлення ніби навіть заспокоює його. Він за командою звів карабіна і вистрілив у якесь знайоме обличчя з великими очима, які палали зневагою.

На третій день після їхнього нападу на Річин до Войцеха в поліційний відділок прийшов Анджей Вільський, який жив у Гатині по сусідству з