Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

– Янкеле! Вставай з-за столу вже, Янкеле! Ходімо працювати. Хай! Інклоц ін барабан ші оплякат! (Бий в барабан і поїхали!)

Янкель дає дрібний розсипчастий дріб на барабані, й оркестр розпочинає свій робочий вечір, що переходить у ніч, а часто – і в сірий ранок.

Якось Янкель остаточно розсварився з дружиною, з мамою дружини і з тіткою дружини також розсварився. Причину сварки сторони розглядали по-різному. Дружина, мати дружини і тітка дружини сварилися з Янкелем через його пиятику та небажання підметушитися і їхати в Румунію до брата Матвія на постійне проживання. Натомість Янкель вважав, що вони – всі ці відьми, ці кобри, – що вони звичайні антисемітки. По лінії тітки. Тому що по своїй лінії вони все ж таки трішки Шустери і трішки Цибермановські. А тітка у них – так! Онопенко Оксана! Хоч і Шустер по чоловікові.

– Антисеміти! Антисеміти ви! – кричав Янкель.

– Як ти таке можеш говорити?! Що ти за слова мені говориш? Мені! У моєму віці! У моєму домі! – обурювалася мама дружини Янкеля. – Янкеле, ти безсовісний, Янкеле. Що це за такі слова?! Щоб такого більше не було! Щоб ноги цих слів у моєму домі не було! І твоєї ноги також! Щоб!

– Дуже треба мені. Здалися мені мої ноги до вашої хати! Дуже мені треба!!! – збиткувався Янкель. – І взагалі ваша донька Неля розпещена, як я не знаю! Вона палить! Втямили ви, мамо?

– Ну то й що?! – парирувала мама дружини Янкеля. – Не знаю, не знаю! Палить… Я тобі віддавала пристойну дівчинку. Двадцять років, шістдесят кілограмів. Вища освіта. Без ш. зв. А що ти з нею зробив за ці роки? Її ж не впізнати! Ось – уже палить. Що ти зробив з моєю дівчинкою, я тебе питаю, що вона вже палить?!

Тут вступала дружина Янкеля Неля:

– Всі нормальні люди давно кудись виїхали. Я не прошу Америку, я не прошу Ізраїль, – я хочу до Матвія в Румунію. Що ми тут бачимо? Порожні прилавки? А в Румунії – кофтинки. В Румунії – їжа. В Румунії – взуття, в Румунії – все! Ти стільки заробляєш на своїх халтурах, якби ти все не пропивав зі своїми підлими друзями, ми б уже давно мешкали в Бухаресті!

Скільки Янкель їздив до Києва, підкорившись дружині своїй меркантильній, скільки збирав характеристики, довідки, що він не утриманець, не нероба якийсь, що він працює вчителем у музичній школі по класу духових інструментів… Навіть взяв у колгоспі довідку, що працює керівником хору-ланки. О! Хор-ланка. Оце жахіття. Це таку моду вигадали райкоми на місцях, щоб були хори-ланки. Це ось як: є, приміром, ланка колгоспниць, працює на городній бригаді, працює дуже важко, за будь-якої погоди, прополює або збирає, наприклад, буряк чи кукурудзу. А треба ще, щоб вони у вільний час співали у вишиванках і вінках зі стрічками. У дівочих вінках. У п’ятдесят років. Із золотими фіксами в роті. Наталки Полтавки… Але треба! Треба, щоб співали «Вербовую дощечку» або «Полем-полем край села…». Ні, ну кому хочеться співати після такого важкого дня, коли ще вдома повно турбот: діти, корова, свині, кури, сад, город… Ну і набирали в такі хори, на догоду райкому, кого прийдеться, бувало, й старшокласники великогабаритні в таких хорах співали. Якось ми ледь не луснули від сміху, коли Віталій Уласюк в отакому хорі за дорученням комсомольської організації співав. Єдиний чоловік на всю ланку. Наш Віталій Уласюк, – до речі, згодом, через десяток років після участі в хорі-ланці, він став лауреатом державної премії в галузі прикладної математики, – співав під виглядом слюсаря тракторної бригади. Нещодавно зустріч його класу була, хотіли йому хор-ланку пригадати, та він телеграму надіслав загадкову «Подумки вами симпозіумі Японії».

Так отож Янкель і взяв отаку довідку, ніби доводячи свою благонадійність і лояльність стосовно дійсного устрою. А його знову не випускають. Геть він затужив. Запив, простіше кажучи. І на команду Михайла Караніди «Янкеле, інклоц ін барабан!» без ентузіазму реагував. І навіть грати почав гірше. Хоча грати міг у будь-якому стані. А все чому? До мами хотів. Хотів до мами. Розумієте? Ось ви розумієте, а чому ж тодішня влада не розуміла? Не розуміли, як дорослий, неголений, огрядний сумний дядько гостро сумує за мамою. А тут знову Матвій заволав на березі Прута, мамі зовсім зле! Погано мамі! Хоче, щоб ми зіграли наостанок!

– Що?! Що?!

– Я їй награю на скрипці, а вона каже: не те, не те… Хоче, щоб із тобою!

– Гаразд! – вирішив Янкель. – Добре. Наступної неділі вивозь маму на Прут, тільки б вітру не було.

– Що ти замислив, Янкеле?! Навіть не думай перепливати, Янкеле! Тебе погранці захапають, і ми не зможемо виходити сюди до тебе на берег Прута, нас же не пропустять більше!

– Та нє! – з досадою відмахнувся Янкель. – Та не буду я пливти! Я – інше!

– Що?!

– Нічого! Вивозь маму! Все!

Добрі люди музиканти, правильні люди. Ось де була правдива дружба народів, ось де була солідарність. Ось де був мир, труд і май! Всі і без того знали становище Янкеля, і його дружину – антисемітку по тітці, і його тещу, і що не випускають Янкеля до брата в Румунію, і що Єві Наумівні стало геть зле. І кого вже вони там, на прикордонній заставі, умовили, кого підкупили – не знаю, але наступної неділі на березі Прута, просто на кордоні, вишикувався оркестр.

Там були ледь не всі музиканти, зареєстровані, щоб їх не вважали дармоїдами, в ОМА (Об’єднанні музичних ансамблів). Молдовани, євреї,