Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

Пройшла в нас тут якось чутка, що продають прикордонну заставу. У нас-бо все продають: заводи, кораблі, танки… Реверанси роблять у бік демократії, повітряні поцілуночки надсилають, а самі тихцем продають, продають, продають… Ось і сказав хтось увечері в ресторані «Ізвораш» («Струмочок» українською) за пивом: а чули – заставу продають? Народ у нас хазяйновитий, заповзятливий, грошовитий – побіг цікавитись, а за скільки? З прикордонниками чи без? І чи продають із заставою клаптик кордону? Коридорчик. Маленький такий, сантиметрів двадцять, щоб вистачило зганяти до Румунії і назад. Навшпиньках – туп-туп-туп легенько, туди і звідти. Шматочок у вигляді бонуса до застави, ні?

Начальник застави капітан Бережний як побачив натовп біля воріт – заставу до зброї, заходився своєму генералові телефонувати: мовляв, тут мітинг якийсь, революція, незрозуміло чого хочуть… Коли з’ясували, розігнали всіх по домівках. Народ розчарований пішов, хотілося їм не так заставу, як стежиночку до Румунії прикупити. У багатьох це давня була мрія – таку стежку мати. А все тому, що коли Молотов і Ріббентроп зéмлі, немов яблучний пиріг, ділили, про людей геть не думали, родини розділили так запросто. В Румунії мати залишилась, в Україні – діти, або з одного боку Прута один брат, а з іншого – другий… Як, наприклад, Янкель Козовський та його брат Матвій. Обидва прекрасні потомственні музиканти. І батько їхній був акордеоністом знаним, і дід грав на трубі, і на сопілці, й на окарині. А най у нього звучав!.. Так зараз і не грають зовсім. Сам король Румунії Штефан та дружина його приїздили слухати той най… А брат батька Янкеля і Матвія якось у Ленінграді при нагоді грав на саксофоні знаменитому саксофоністові – знаєте, такому бородатому, ефектному, модному тоді. І що? Той таку мелодію не те що на саксофоні своєму золотому, не те що язиком, губами і диханням – він пальцями на фортепіано зіграти не зміг! Бо техніка у Козовських була фантастична, і чверть тону могли! Ось так! Ось таку родину, такий сімейний оркестр розділили кордоном і не замислились…

Зараз Янкель геть старенький уже. А бувало – років двадцять – двадцять п’ять тому – під’їде на велосипеді до самого кордону, вийде на берег Прута в умовлений час, а з того боку річки – Матвій. Покричать одне одному:

– Гей! Як ся маєш, Янкеле?!

– Добре! Як мама?!

– Мама сумує, тебе хоче бачити, Янкеле, може, приїдеш?! Я профінансую. Пограти би нам іще разом, га?! Янкеле?!

– Так, пограти би! Добре! Надсилай виклик!

– Що?

– Виклик, кажу! Запрошення, кажу, надсилай, кажу!

Ну і потім тяганина: доки виклик надійде, доки Янкель усі документи збере, характеристики підпише, з цими паперами до Києва чи Москви їде, щоб візу відкрити, паспорт отримати. Відтак за місяць знову до Прута виходить.

– Матві-ію! Матвію! Відмовили мені!

– Що?!

– Кажу, від-мо-ви-ли мені! Приведи маму до річки наступного тижня. Маму бачити хочу!

– Що?!

– Маму! Маму приведи сюди!

І за тиждень з усіма пересторогами приводять попід руки стареньку маму, Єву Наумівну, до Прута. А мама погано бачить і погано чує вже. Для неї позичили у румунських прикордонників бінокль. Вона дивиться в бінокль, не розуміє, як у нього дивитись, бачить на тому березі фігурку свого молодшого сина, але ні обличчя розгледіти не може, ні почути, а обійняти й поготів!

– Янкеле! Ось мама прийшла! Ось мама!

– Мама! Як ти почуваєшся, мамо?!

Матвій нахиляється до мами, кричить їй: онде Янкель, мамо, питає, як ти почуваєшся, мамо! Мама щось відповідає Матвію, Матвій кричить через річку:

– Ма-ма ка-же, що доб-ре! Почувається! Тільки за тобою сумує дуже!!!

Янкель бачить, що мама руками обличчя затулила.

– Матвію! Матвію! Що мама каже?! Що вона каже?!

– Пла-аче вона! Мама пла-аче! Тебе дуже бачити хоче. А в бінокль не ви-и-идно! Не бачить вона в біно-о-окль! Каже, хоче почути, як ми з тобою граємо! Наостанок почути хоче!!!

Янкель засмучується і, звичайно, випиває. Як тут не випити… Перші ліки від смутку…

Авжеж, наше невелике багатонаціональне і цілком респектабельне містечко здавна славилося своїми пияками. Адже, як ви вже бачите, це не якісь там собі звичайні п’янички, як в інших містах. Боже борони! Наші пияки – це дуже талановитий народ: музиканти, художники, актори, зодчі… Пияцтво – як би то зрозуміліше розтлумачити – це частина їхньої обдарованої бентежної натури. Бувало, вип’є такий вранці – бац! – і прокинувся в ньому геній! Ех, зараз би до роботи! Аж ні. Хильне ще разочок – клац! – геній гикнув і покинув бентежну душу. І художник тягне своє осоружне, ні на що не здатне тіло до майстерні при Калинівському ринку, де підпрацьовує оформлювачем, пише оголошення на кшталт «Олівці від тарганів! Три на гривню!» Зодчий наймається на плитково-мозаїчні роботи з оздоблення декоративного фонтана в місцевому санаторії. Актор разом із такими самими зображує натовп роззяв на задньому плані. Музикант складає до валізи гнилу апаратуру і їде на халтуру в село Жаб’є Івано-Франківської області грати на весіллі доньки місцевого дільничного.

Не те наш Янкель. Він, як і всі його предки, грає практично на всіх інструментах, незалежно від кількості випитого. Але так, як він грає на барабанах, не грає ніхто! Ніхто! Гарантую вам.

І щосуботи, коли інструменти розставлено і всі вони, музиканти, сяк-так нагодовані та – звісно! – напоєні господарями, ось уже котрий рік він чує одну й