Читати книгу - "Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику"

Австрійська партія свободи виросла з післявоєнної «Ліги незалежних», до якої входили колишні нацисти і яка виступала за відродження німецької нації. 1956 року її замінила Партія свободи, яка продовжила (але помірковано) пропагувати німецький націоналізм і функціонувала як слухняний молодший партнер правлячих соціал-демократичної[242] та християнсько-демократичної[243] партій. Як і решта партій, спершу вона поєднувала націоналізм і лібертаріанські антиподаткові економічні погляди.

Пізніше, з кінця 1980-х років і до початку 2000-х, ці та інші старі партії, а також деякі нові сформовані популістські партії почали швидко розвиватися й стали повноцінними гравцями західноєвропейської політики. На національних виборах у 1990-х «Національний фронт» отримував від 10 до 15 % підтримки. У першому турі президентських виборів 2002 року кандидат від цієї партії Ле Пен отримав 16,8 %, вивівши з боротьби прем’єр-міністра — соціаліста Ліонеля Жоспена.

На своїх перших національних виборах у 1998 році Данська народна партія отримала 7 %. Потім, у листопаді 2001 року, вона здобула 13 %, посівши третє місце. Австрійська партія свободи дійшла від 16,1 % у 1990 році до 26,9 % у 1999 році Швейцарська народна партія дійшла від 11,9 % у 1991 році до 22,5 % у 1999. А норвезька Партія прогресу починала з 3,5 % 1985 року, потім отримала 13 % 1989 та 15,3 % 1997 року, ставши другою найбільшою партією Норвегії.

Таким злетом ці партії безпосередньо завдячують своїй прив’язці до дедалі більшого незадоволення суспільства іммігрантами та шукачами притулку неєвропейського походження. Протягом двох останніх десятиліть XX століття ці партії змістили увагу з комунізму та податків на імміграцію. Восени 1992 року Австрійська партія свободи проголосила ініціативу «Австрія передусім», що передбачала внесення поправки до конституції, яка оголошувала б Австрію країною без іммігрантів. Нова Данська народна партія, сформована 1995 року після розколу Прогресивної партії, представила план із десяти пунктів, який вимагав репатріації шукачів притулку та скасування соціал-демократичного законодавства, що давало змогу іммігрантам після трьох років проживання голосувати на місцевих виборах. У Норвегії Партія прогресу, у якій раніше були розбіжності щодо ставлення до імміграції, на виборах 1997 року зайняла жорстку позицію, завдяки чому отримала на національних виборах 15,3 % (порівняно із 6,3 % в 1993 році).

У своєму дослідженні європейської політики щодо імміграції Крістофер Колдвелл назвав Данську народну партію «найбільш одержимою іммігрантами партією Європи»[244]. На відміну від інших західноєвропейських країн, Данія загалом уникла економічного спаду, що стався в 1970-х роках. Серед європейських країн це одна з найщедріших держав загального добробуту з найнижчим рівнем економічної нерівності. Різку негативну реакцію на іммігрантів і шукачів притулку викликали соціокультурні, а не суто економічні побоювання. Данці не переймалися тим, що іммігранти заберуть їхні робочі місця, але хвилювалися, що вони не працюватимуть узагалі й безкоштовно користатимуться щедрою системою соціального забезпечення Данії. (Наприклад, данським працівникам, що втратили роботу, протягом чотирьох років надають до 90 % попередньої зарплати.) Це побоювання частково мало економічний характер, але загалом воно випливало з розуміння, що Данська держава загального добробуту, фінансована завдяки високим податкам, базується на взаємній довірі між її громадянами, які поділяють однакові цінності роботи й сім’ї й не стануть зловживати щедрістю Данії. З прибуттям до Данії великої кількості іммігрантів із Близького Сходу та Північної Африки критики імміграції також порушили питання злочинів і релігійних практик.

Головним натхненником позиції Народної партії щодо питань імміграції був лютеранський пастор Сьорен Краруп. «Між Ґліструпом і заснуванням Народної партії є лакуна, — пояснював Мікаель Ялвінг, колумніст Jyllands-Posten, автор книги про Крарупа. — Цю прогалину заповнив Краруп»[245]. Починаючи з 1980-х років, Краруп стверджував, що данці мають особливу культуру, що надихалася лютеранством, і тому іслам, який він розглядав як політичний рух, а не просто релігію, із цією культурою несумісний. До хрестового походу проти політики Данії щодо імміграції Крарупа спонукав ухвалений парламентом 1983 року Закон про іноземців, що давав притулок біженцям, які у великій кількості прибували до Європи, тікаючи від ірано-іракської війни. Після цього закону вони почали щорічно в’їжджати до Данії навіть не сотнями, а тисячами. Краруп називав цей закон «юридичним самогубством», бо він дозволяв «безконтрольну й безперешкодну масову міграцію мусульманських та азійських біженців, [які] проникають через наші кордони». 1997 року Крарупа запросили виступити з промовою на з’їзді новоствореної Народної партії, а 2001 року його було обрано від партії до парламенту, і він очолив у ньому комітет із імміграції та натуралізації.

Кампанії Народної партії сіяли ворожнечу. На одному з плакатів виборчої кампанії 1999 року було зображено жінку в паранджі. Підпис містив такий текст: «Твоя Данія: багатонаціональне суспільство зі зґвалтуваннями, насильством, незахищеністю, примусовими шлюбами, пригнобленими жінками, злочинними бандами»[246]. Правлячі соціал-демократична[247]та ліберальна[248] партії ігнорували Народну партію та її лідера Піа К’єрсгор, яка раніше надавала людям медико-соціальну допомогу в них удома. Того року під час дебатів у парламенті прем’єр-міністр — соціал-демократ Поуль Нюруп Расмуссен сказав їй: «Ви не привчені не гидити в хаті»[249], використавши слово stuerene, яке зазвичай застосовують щодо тварин, які не навчилися справляти потреби в спеціальний лоток.

Але останньою посміялася К’єрсгор, а не Расмуссен. Після атаки Аль-Каїди на США 11 вересня 2001 року в Європі посилилися побоювання