Читати книгу - "Віннету І"

Він вигукнув, повернувшись до лісу, незнайоме мені індіанське слово, і з-за дерев до нас вийшли двоє імпозантних і статечних чоловіків. Це були індіанці, батько і син, що можна було розпізнати з першого погляду.

Старший був високим і мав дуже міцну статуру. У його поставі було щось справді вишукане, а всі його рухи свідчили про те, що він наділений неабиякою фізичною силою. Риси його серйозного і типово індіанського обличчя були не настільки різкими і грубо тесаними, як у більшості представників його народу. Очі випромінювали спокій, тихе внутрішнє зосередження, яке мало вивищувати його над його товаришами у племені. Він був без шапки. Темне волосся стягнуте у схожий на шолом вузол. У волоссі — орлина пір’їна, знак вождя. Одяг його складався із мокасинів, штанів із торочками і шкіряного мисливського плаща, усе дуже простого і надійного крою. За поясом стирчав ніж, а до пояса були прикріплені невеличкі мішечки з різними дрібницями, які на Дикому Заході потрібні кожному. Торбинка з ліками висіла на шиї, біля неї — люлька миру з мундштуком зі «священної» глини. У руці він тримав дубельтівку, дерев’яні деталі якої були оббиті срібними цвяхами. Це була рушниця, яка згодом прославиться в руках його сина і отримає назву «срібної».

Молодший індіанець був убраний точнісінько так само, як і батько, тільки у більш вишуканий одяг. Мокасини прикрашала щетина дикобраза, а на швах штанів і плаща — вишивка тоненькою червоною ниткою. На його шиї також висіла торбинка з ліками і люлька миру. Його зброя, як і зброя батька, складалася з ножа й дубельтівки. Своє нічим не прикрите волосся він теж стягував у вузол і вплітав у нього зміїну шкіру, але без пера. Це волосся було таким довгим, що опускалося важким і густим жмутком йому на спину. Мабуть, не одна жінка заздрила йому за цю чудову оздобу, яка відливала сріблясто-синім відтінком. Його обличчя було ще доладнішим, ніж у батька, а колір шкіри — світло-брунатний із легким бронзовим відтінком. Ми були з ним, як я відразу здогадався, а потім довідався точно, майже однолітками, і я зразу відчув симпатію до нього. Я відчув, що він — хороша людина, наділена надзвичайними здібностями. Ми довго й уважно дивилися одне на одного, а потім мені здалося, що в його серйозних карих очах із оксамитовим блиском на коротку мить зблиснуло світло приязні, ніби вітання, яке сонце посилає на землю крізь отвір у хмарах.

— Це мої друзі й супутники, — сказав Клекі-Петра й показав спершу на батька, а потім на сина. — Інчу Чуна, великий вождь мескалеро, якого визнають вождем також інші племена апачів. А поряд із ним його син Віннету, який, попри свій юний вік, уже має за собою більше героїчних учинків, ніж п’ятеро звичайних воїнів за все своє життя. Його ім’я славне на всіх просторах прерії і Скелястих гір.

Це прозвучало дещо пафосно, але, як я довідався згодом, не було перебільшенням. Та Раттлєр тільки зневажливо зареготав.

— Такий юний хлопець і вже скоїв стільки великих справ? Я спеціально кажу «скоїв», бо все, що він робив, — це крадіжки, напади і пограбування. Це ж усім відомо. Кожен червоношкірий — злодій.

Це була серйозна обрáза. Але троє чужинців удали, що не почули цього. Вони підійшли до ґрізлі, щоби подивитися на нього. Клекі-Петра став на коліна, щоб оглянути тварину.

— Тварина померла від ударів ножем, а не від куль, — сказав він, повернувшись до мене.

Він чув мою суперечку з Раттлєром і хотів тільки підтвердити, що я правий.

— Побачимо, — не здавався Раттлєр. — Що може знати горбатий вчитель про полювання на ведмедів! Коли ми згодом оббілуємо тушу, тоді й побачимо, чия рана стала смертельною. Я не дам якомусь ґрінгорну ошукати себе.

Тоді над ведмедем нахилився й Віннету, торкнувся тих місць, із яких ішла кров, і запитав мене, випроставшись:

— Хто напав з ножем на цього звіра?

Він добре розмовляв англійською.

— Я, — відповів я йому.

— А чому юний блідолиций не стріляв?

— Бо в мене не було зі собою рушниці.

— Але ж ось вони лежать.

— Вони не мої. Чоловіки, яким належить ця зброя, стріляли наосліп, витратили всі патрони і позалазили на дерева.

— Коли ми йшли слідом ведмедя, ми здалеку чули жахливі крики. Де це було?

— Тут.

— Фу! Тільки білки і скунси вилазять на дерева, коли бачать ворога. Але справжні чоловіки повинні боротися, бо сміливим дається влада, і вони мають перемагати навіть найсильнішого звіра. Юний блідолиций мав таку сміливість. Чому ж його тоді називають ґрінгорном?

— Бо я вперше приїхав на Дикий Захід, і то доволі недавно.

— Блідолиці — дивні люди. Вони обзивають ґрінгорном юнака, який наважується кинутися на ґрізлі з ножем. Зате ті, хто від страху перед цим ведмедем вилазять на дерева і виють там, називають себе сміливими вестменами. Червоношкірі справедливіші. У них сміливого ніколи не називають боягузом, а боягуза — сміливцем.

— Мій син сказав правду, — підтвердив батько. — Цей юний і сміливий блідолиций — вже не ґрінгорн. Той, хто вбив ґрізлі таким способом, — справжній герой. А той, хто зробив це задля інших,