read-books.club » Сучасна проза » Неболови 📚 - Українською

Читати книгу - "Неболови"

144
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Неболови" автора Юлія Ілюха. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 31 32 33 ... 46
Перейти на сторінку:
чула лише його дихання та шурхіт гравію під ногами. Перечепилась об якусь каменюку, за звичкою втупилася під ноги, хоча нічого побачити не могла.

Поки дійшли до зупинки, уже розвиднилось. Ніна вчергове поглянула на свого супутника — і обімліла. Степан поголив бороду. У ношеному костюмі та старомодному картузі став схожий на зразкового сім’янина-колгоспника, який удосвіта спішив на базар у вільний від роботи день, аби продати занедорого поцуплене на тій же роботі. У автобусі Ніна посміювалась собі під ніс, дивлячись на Степанове наполовину засмагле обличчя із сизою, наче остання курка на прилавку радянського магазину, голою шкірою, яка ще вчора цнотливо ховалася під кошлатою дикунською бородою.

Місто оглушило стоголосим гомоном біля метро, вдарило в носа запахом їжі, сечі й перегару. Топтали землю десятки, сотні, тисячі ніг, безліч рук брали і не поспішали віддавати. Ніна здивувалася, як швидко вона стала тут чужою. Місто виплюнуло її, як непережований хрящик на шматку м’яса, відфутболило м’язистою ногою, наче тренований голкіпер м’яча, забуло її ім’я, як пересичений увагою коханець.

Ніна так довірливо тулилася до Степанового плеча, наче була тут уперше. Зате він ішов рівно й упевнено, демонструючи помітну навіть під старим ношеним одягом зовнішню і внутрішню силу. Підземка заковтнула їх разом із натовпом студентів. У напханому вагоні ті бісилися, як стадо макак, що втекли із зоопарку, — реготали матюками, штовхалися, намагалися «клеїти» дівчат. Ніна заплющила очі. Звуки кудись відпливали й нарешті зовсім стихли. Лише шуміли хвилі. Море. Уперед-назад, уперед-назад. Хвилі облизували цукрово-білий берег.

— Прокидайся, приїхали, — торкнув її за руку Степан.

Її голова лежала на його плечі. Ніна швидко відсахнулась, щоб бодай не подумав чогось.

— Ходімо, свято починається, — усміхнувся він, і усмішка була геть не схожа на ту, яку він ховав за бородою раніше.

У магазині, у який Ніна раніше і зайти побоялась би, Степан набрав купу речей і відправив її в примірочну. На Нінині протести не зважав, улаштовувати перед ним дефіле не вимагав, просто сказав одягти те, у чому їй буде комфортно. З кабінки вона вийшла в скромних синіх джинсах, чорній футболці й такій же легкій куртці. Речі пахли дорого, і Ніна відчувала себе в них як напнута струна її втраченої скрипки. Та все ж, як і кожна жінка, крадькома милувалася собою в дзеркалі. Такої розкоші, як нові, власні, не ношені ніким раніше речі, вона не знала вже дуже довго.

Поки вона воювала з одягом у примірочній, Степан теж перевдягнувся. Джинси, чорна футболка та куртка. Схоже, смаки в них збігалися. Тепер вони були схожі на подружжя, яке прожило разом так довго, що навіть поодинці за звичкою каже «ми» замість «я».

— Беремо, — оголосив Степан свій вердикт.

Ніна кивнула, переборовши бажання заперечити. Потроху вона вчилася довіряти. Степан знає, що робить.

Тюнінгована дівчина-консультант з карміновими розпухлими губами здивовано вигнула чорнильні татуажені брови. Презирливий вираз, який застиг на гарненькому ляльковому обличчі, щойно ця обідрана пара зайшла в магазин, змінився на радісну недовіру, коли Степан дістав із подертого поліетиленового пакета купу нових хрустких соток, загорнутих в аркуш паперу.

— Відрахуй, — кинув продавчині. Сотки замиготіли в її тонких пальцях з френчем.

Ніна зачаровано дивилася на грошовий водоспад. Невже стільки на металі заробив?! Степан помітив її погляд, гмикнув і нахилився до вуха:

— Міг би збрехати, що на металі піднявся. Та не буду. Старі гроші. З минулого життя… — Він обірвав фразу і враз спохмурнів.

Із магазину виходили мовчки. Тихенько порипували нові черевики. Кожен думав про своє. Ніна не хотіла ятрити рану і не знала, як розпочати розмову. Вона знову відчула себе зайвою. Це відчуття на якусь мить зникло там, у магазині, але одразу ж квапливо навалилося з новою силою. Згорбилась спина, зіщулились плечі, похилилась голова. Погляд втупився під ноги. І навіщо вона погодилась їхати сюди? Останній місяць вона прожила майже щасливо, ховаючись від світу, наче молюск у мушлі. Замріялась, стара дурепа, що може бути комусь потрібною…

— Їсти хочеш? — безцеремонно увірвався в її думки Степанів голос. Не чекаючи відповіді, він вирішив сам: — Пішли, гулять так гулять.

І вони пішли. Їсти піцу в самому центрі, на Пушкінській. Запивати її вином кольору загуслої крові. Об’їдатися різнокольоровими кульками морозива у хрустких вафлях. Сидіти на лавках у саду Шевченка, роздивляючись перехожих. Слухати шипіння фонтанів біля Оперного. Говорити. Мовчати. Жити. Це було як повернення в юність, коли кольори здаються яскравішими, запахи — гострішими, життя — довгим і щасливим. Цього дня Ніна справді була щасливою вперше за багато років. Відчувала себе маленькою дівчинкою, для якої влаштував свято добрий чарівник. Вона усміхалася. Не винувато чи немов перепрошуючи, як завжди, а легко, упевнено й невимушено. Плечі випростались, спина вирівнялась, очі заблищали, навіть волосся із сірого перетворилося на благородний попелястий блонд.

Ніна тримала Степана під руку і насолоджувалась відчуттям потрібності й захищеності. Вони стояли на набережній і годували качок купленим у хлібному кіоску ще теплим батоном. Птахи, розбалувані увагою, ліниві й неповороткі, наче плавучі футбольні м’ячики, поплавками розмірено хиталися на воді, з неохотою витягуючи шию, щоб дістати хлібний шматок, який падав поряд.

— Чого б ти зараз найбільше хотіла? — Степан видихнув слова із сигаретним димом, дивлячись на воду. Дрібка попелу впала йому на куртку. — Перше, що спаде на думку. Кажи.

— Скрипку, — вимовила Ніна, перш ніж подумала. — Скрипку…

Він здивовано повернувся до неї вогняним кінчиком сигарети.

— Я скрипалька. Була колись… Виступала у філармонії… Не встигла тобі сказати. Чи не хотіла, може… — Ніна винувато усміхнулася Степанові й перевела погляд на качок. — Нічим і тут похвалитися. Не бозна-який я талант. На хліб хіба що заробляла собі цим, бо більше ні на що не здатна. Отак… Хоча в юності здавалось, що все вийде. Мріялося про повні зали, гастролі за кордоном… Думала, творитиму мистецтво, а не ремесло. А вийшло так, по-дурному… Можна, я спробую затягнутися? — соромлячись, кивнула на вогник.

Степан збив пальцем попіл, віддав їй недокурену сигарету.

— Не захоплюйся. Не жили багато, нехрін починати.

Ніна засміялася, нервово і змучено. Глибоко за­тягнулася недопалком, випустила дим, навіть не закаш­лявшись.

— І це допомагає зняти стрес? — перекочувала смак у роті. Гірко, як від настоянки полину, якою мати поїла її, коли худа та вутла донька геть переставала їсти.

— Хріна лисого воно допомагає. — Степан похмуро дивився, як селезень ганявся за качкою. — Так, заняття для рук. Давай сюди, бичок уже куриш, — він забрав у неї недопалок і, загасивши, викинув у смітник. — Розказуй, де тут скрипку купити. Тіки не ламайся, як ти ото любиш. Слухай,

1 ... 31 32 33 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неболови», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Неболови"