Читати книгу - "Химерне сяйво"

— І таке частенько буває, еге ж? — мовив Ринсвінд, аби якось приховати свою тривогу, доки вона вела його чорним-пречорним коридором.

— Увесь час. Дуже романтично, на мій погляд. Тільки от коли від’їжджаєш, не треба озиратися назад.

— Чому ні?

Вона знизала плечима.

— Не знаю. Можливо, краєвид тебе розчарує. То ти герой чи ні?

— Ет... ні. Не зовсім. Тобто зовсім ні, насправді. Фактично, ще менше. Я просто прийшов знайти свого друга, — понуро сказав він. — Ти часом його не бачила? Куций товстун, багато базікає, в окулярах і кумедному одязі?

Поки він говорив, його не полишало відчуття, що він пропустив повз вуха щось дуже важливе. Він замружив очі і спробував пригадати останні кілька хвилин розмови. А тоді здогад впав на нього, наче мішок із піском на голову.

— Татко?

Вона скромно потупила погляд.

— Названий, фактично, — мовила вона. — Він знайшов мене, коли я була ще малим дівчатком, так він мені розповідав. То була сумна історія, — вона раптом пояснішала. — Але ж ходімо, я вас познайомлю — до нього сьогодні завітали друзі, та я певна, що йому буде цікаво тебе побачити. Він не з багатьма людьми зустрічається неофіційно. Як, зрештою, і я, — додала вона.

— Пробач, — озвався Ринсвінд. — Я добре тебе почув? Ми ж говоримо про Смерть, так? Високого, худого, з порожніми очницями, того, хто вправно орудує косою?

Вона зітхнула.

— Так. Зовнішність не найсильніша його риса, на жаль.

Хоч правда була в тім, як вже зазначалося, що Ринсвінд мав такий же стосунок до магії, як джміль до велосипеда, у нього все-таки був один привілей, що належиться всім, хто практикує це мистецтво, а саме: у смертну годину не хто інший, а Смерть власною персоною з’явиться по його душу (замість того, щоб доручити цю роботу якійсь менш важливій міфологічній антропоморфній істоті, як буває зазвичай). Завдяки головним чином своїй непрофесійності, Ринсвінду раз за разом не вдавалося померти у відповідний час, а якщо і є одна-єдина річ, яку Смерть не зносить, то це непунктуальність.

— Слухай, я думаю, мій друг просто десь заблукав, — сказав він. — З ним вічно таке стається, звичайна історія, приємно було познайомитись, але я вже мушу йти...

Проте вона вже спинилася перед високими дверима, оббитими пурпуровим оксамитом. З іншого боку дверей чулися голоси, чудні голоси — звичайне друкарство було б геть нездатне їх передати, доки хтось не зможе виготовити лінотип із еховідбивачем і, можливо, шрифтом, що мав би вигляд, наче щось, сказане слимаком.

Ось про що гомоніли ті голоси:

— ЧИ НЕ МІГ БИ ТИ ПОЯСНИТИ ЦЕ ЩЕ РАЗ?

— Ну, якщо ти забереш будь-яку карту, окрім козирної, Південь зможе викласти два свої козирі, втративши при цьому лишень одну Черепаху, одного Слона і один Великий Аркан, і тоді...

— Це Двоцвіт! — схвильовано прошепотів Ринсвінд. — Цей голос я не сплутав би з жодним іншим!

— ХВИЛИНКУ... ЧУМА — ЦЕ ПІВДЕНЬ?

— Ну годі тобі, Морте. Він же це пояснював. А що якби Голод вирішив — як ти це назвав? — крити козирним тузом? — це був хриплий, булькотливий голос, практично сам собою заразний.

— О, тоді ти б міг козирнути тільки однією Черепахою замість двох, — жваво відгукнувся Двоцвіт.

— Але якби Війна з самого початку пішов тузом, тоді цей контракт був би нижчим на дві взятки?

— Авжеж!

— ЩОСЬ Я ЦЕ НЕ ЗОВСІМ ЗРОЗУМІВ. ПОЯСНИ МЕНІ ЩЕ РАЗ ПРО БЛЕФ. ДУМАЮ, Я ВЖЕ ПОТРОХИ ПОЧИНАЮ ПЕТРАТИ, ЩО ДО ЧОГО, — гнітючий, глухий голос прозвучав так, наче два великі свинцеві шматки з розгону вліпилися один в одного.

— Це коли ти з самого початку робиш заявку з наміром обдурити своїх опонентів, хоч це може збити з пантелику і твого партнера також...

Двоцвітів голос був сповнений ентузіазму. Ринсвінд розгублено глипав на Ізабелл, коли до його вух крізь густий оксамит драпірування долітали слова на зразок «повторні торги», «двосторонній імпас» та «флеш рояль».

— Ти з цього всього бодай щось розумієш? — спитала вона.

— Ані слова, — відповів він.

— Звучить страшенно заплутано.

По той бік дверей гнітючий голос мовив:

— І ТИ КАЖЕШ, ЩО ЛЮДИ ГРАЮТЬ В ОЦЕ ЗАРАДИ РОЗВАГИ?

— Так, деякі ще й стають великими мастаками. Я ж тільки любитель, визнаю.

— АЛЕ ВОНИ ЖИВУТЬ УСЬОГО ВІСІМДЕСЯТ-ДЕВ’ЯНОСТО РОКІВ!

— Кому ж це знати, як не тобі, Морте, — сказав голос, якого Ринсвінд до цього моменту ще не чув і однозначно волів би більш ніколи не почути, особливо у сутінковий час.

— Це, безперечно, дуже... інтригує.

— РОЗДАВАЙ ЩЕ РАЗ, І ПОДИВИМОСЬ, ЧИ Я ВЖЕ СХОПИВ СУТЬ.

— Ну, то як — може, зайдемо до кімнати? — спитала Ізабелл. З-за дверей почувся чийсь голос:

— КОЗИРЕМ БУДЕ... ВАЛЕТ ГОРБИСТИХ ЧЕРЕПАХ.

— Ні, я певен, ти помиляєшся, вибач. Погляньмо на твої...

Ізабелл рвучко відчинила двері.

За ними виявився досить затишний кабінет, можливо, трішки похмурий через інтер’єр — мабуть, у дизайнера був невдалий день, коли він взявся за його створення, і до того ж він страждав на головний біль та нестримний потяг заповнювати кожний клаптик рівної поверхні пісковими годинниками, а також великими, грубими жовтими свічками, що рясно скапували воском і яких він будь-що хотів позбутися.

Смерть Дискосвіту був прихильником