Читати книгу - "Селище на озері"

— Не бійтеся! — мовив Сойон-старший, наблизившись до селища.— Хочемо свататися. Присилайте дідів. Для них є подарунки.

Мирне знайомство зав'язалося. Молодь Ку-Піо-Су частувала Йолду та інших дідів медом. Карась дарував чоловікам зброю. Літнім жінкам почепили на шию намисто з перламутрових черепашок.

Гості привезли з собою вбитого лося, і жителі селища одержали по шматку смаженого м'яса. Господарі не лишалися в боргу. Вони нагодували гостей сьомгою, і гості хвалили ніжну й смачну красну рибу.

— Зроду такої не куштували!

Після бенкету почалися ігрища та змагання, і тут уже господарі не могли надивуватися: таких рослих, сильних та гарних молодиків їм не доводилось зустрічати.

Змагання з боротьби показало, що жителям Селища-на-Палях нічого й рівнятися до чужоземців. Те ж саме було й в інших змаганнях: у стрільбі з луків, киданні списів, метанні каменів. Тільки на воді господарі завоювали першість, гребли вони краще за чужинців. Гості були в захваті від їхніх прикрашених спереду лосиними головами човнів. Таких довгих човнів і таких широких весел в Ку-Піо-Су не вміли робити. Це мусив визнати навіть горбатий човняр Карась.

Розібрані було містки знову поклали, і по них майже всі жителі селища переправилися на протилежний берег, де розташувався табір гостей.

Біля великого багаття повсідалися діди Селища-на-Палях на чолі з самим Йолду. Поряд з ними — старші гості: Карась, Сойон, Ходжа. Уомі й Текту разом з іншою молоддю весільної дружини стояли осторонь.

Ходжа приніс із собою бубон, і дзвінкий голос співця лунав аж до заходу сонця. Він співав про далеке Рибне озеро, про Великого Дабу, найдревнішого з усіх лісових дубів, про його душу, котра щоночі вилітає з дупла птахом-пугачем і кружляє над селищем Ку-Піо-Су. Він розповідав про таємниче народження Уомі, про його незвичайну долю, про дивовижні звершення і подвиги. Про війну з суамінтами та про великий весільний похід дізналися жителі Селища-на-Палях з пісень сліпого співця.

Пізно ввечері, коли небо на заході стало пригасати, старий Йолду подав знак, і господарі селища неохоче перебралися на свій острівець. Гості почали лаштуватися до сну в нашвидку зроблених із зеленого галуззя куренях, де нишком сиділи жінки, що прибули разом з дружиною.

Біля багаття лишили нічну варту. Уомі наказав дружинникам, як порадив Сойон, покласти зброю під праву руку.

Діди біля великого вогню трималися лагідно й привітно, та поки самі дружинники не посиділи при вогнищі господарів, перше знайомство лишалося всього-на-всього знайомством. Обрядом дружби воно ще не було скріплене.

Уомі не спалося. Він вийшов із свого куреня, повагом рушив до човнів. На виднокрузі ще жеврів вечір, і багряна смуга яскріла на спокійному плесі затоки.

— Велика Вода! Велика Вода!..

Скільки разів його уста шепотіли ці слова. Ось уже цілий рік він живе єдиною думкою за всяку ціну дістатися до Великої Води. Він подолає всіх, хто стане на його шляху. Він побачить-таки казкове озеро, за яким лежить таємничий «край світу», і знайде те, що шукав. Він побачить дівчину, якою снить.

Збувалися його мрії. Сни оберталися дійсністю.

В Ку-Піо-Су нічого до пуття не знали про Велику Воду. Тільки сліпий Ходжа розповідав про неї, та й то з чужих уст.

І ось перед ним ця Велика Вода! Уомі дістався сюди, подолавши кілька річок і сухопуття, де вони змушені були волоком тягти човни до верхів'їв ще однієї лісової річки, яка й привела їх нарешті до бажаної мети.

...Майже три місяці добиралася весільна дружина від Ку-Піо-Су до Селища-на-Палях.

Багато днів мандрували вони вздовж озерних берегів, заходили в кожне рибальське селище, що подибувалося їм на шляху. Проте селища не часто траплялись. Полохливі жителі одного з них розбіглися, здалеку помітивши флотилію човнів. Насилу вдалося виманити людей з березового гайка, куди вони поховалися, угледівши чужинців.

Тільки після того як найстаршому дідові подарували зроблений з кістки рибальський гачок та горнятко солодкого меду, люди перестали боятися. Діди їли мед, облизували пальці й ласкаво посміхалися.

У цьому селищі дружина висватала кілька наречених. Декілька дівчат було добуто ще раніше, під час мандрів по річках.

Селище-на-Палях, як розповідали, останнє з великих поселень на березі озера. Далі, біля мису Ідолів, тулилося всього п'ять халуп, у яких живе старий господар мису чаклун Ойху з своїми жінками та родичами.

А далі на північ тягнуться ліси. Шумлять вони вздовж пустельних берегів Великої Води, і тільки жовтолиці звіролови невеличкими артілями, а то й поодинці блукають у нетрях із своїми гостровухими мисливськими собаками.

Протягом цієї довгої мандрівки майже всі учасники весільного походу висватали собі наречених. У кожному рибальському селищі відбувалося сватання й викуп наречених.

Познайомившись із господарями, дружина частувала дідів та матерів. Молодь заводила весільні ігрища. Тут молодики вибирали наречених й везли їх із собою.

Після кожної зупинки цей мандрівний загін зростав, розквітав яскравим одягом та прикрасами, дзвенів молодим жіночим сміхом. Дедалі тісніше ставало в човнах, хоча кількість їх також зросла: деяким нареченим родичі дарували човни.

На той час, коли караван човнів прибився до Великої Води, лише кілька дружинників не встигли добути собі наречених. Із старших неодруженими ще були Карась, Сойон і, звичайно, співець Ходжа, який і не збирався одружуватись. А з молоді досі парубкували Гарру, двоє синів Сойонової жінки та близнята Уомі й Текту.

Уомі нікого не сватав: жодна з наречених не була схожа на ту, яку він бачив уві сні. Навіщо йому ці наречені? Адже дочка господаря Великої Води чекає десь на нього.

Коли дружина дісталася до Селища-на-Палях, Уомі насторожився. «Либонь, десь отут!»—подумав він. Тепер або ніколи мусить він нарешті відшукати свою омріяну суджену. Про це й думав Уомі, сидячи на великому камені на березі сонної затоки.

Раптом лагідна рука обережно погладила його по голові. Уомі озирнувся. Позаду нього стояла Гунда і ласкаво дивилася на сина.

— Що, Уомі? — спитала вона.— Немає нареченої?

Уомі кивнув головою.