Читати книгу - "Томасина"

Ветеринар обернувся до кухні й гукнув:

— Місіс Мак-Кензі! Чуєте, місіс Мак-Кензі? Що таке з дівчинкою?

Хатня робітниця вийшла до кімнати, знервовано витираючи фартухом руки, ковзнула здивованим поглядом по Мері-Руа в її новому чудернацькому вбранні, ніби побачила дівчинку тільки зараз. Просте, невинне, дитяче, проте якось по-чарівному відчужене обличчя із застиглим виразом людини, що половину свого часу проводить у світі фантазій і мрій, було настільки зосереджене, що здавалося загрубілим і якось незвично дорослим. Справжню Мері-Pya наче знагла поцупили ельфи, а тут сиділа лиш її подоба. Місіс Мак-Кензі була жінка проста, і прості почуття швидко виводили її з рівноваги.

Вона спробувала пояснити:

— Бідне дитятко ще не оговталось після смерті кицюні. Дівчинка жити не може без неї. — Ветеринар хмуро зиркнув на неї, і жінка додала: — Сьогодні по обіді дітки влаштували Томасині похорон. О, що то була за хода, у ній був навіть Джеймі Брейд, син сержанта-волинщика. Він грав марш мертвих. Не знаю, правда, де вони її похо…

Мак-Дьюї урвався терпець, він обірвав місіс Мак-Кензі на півслові.

— Так, звичайно, але це все дитячі пустощі, не більше. Мене ж цікавить, чому донька зі мною не говорить. Що з нею сталося?

Місіс Мак-Кензі поглянула на сердиту Мері-Pya, на розлюченого містера Мак-Дьюї — і зібрала в кулак усю свою мужність.

— Думаю, нерви. Я певна, мала й гадки не мала образити тата, коли сказала, що ви вби… е-е, приспали її кицьку Томасину. І ще сказала, що не розмовлятиме з вами, поки не вернете кішку назад.

Не вірячи своїм вухам, Мак-Дьюї здивовано витріщився на хатню робітницю. З-під коміра його сорочки показався багрець, він підіймався вище, вище, поки не затопив йому шию, вуха, лице, злився з палючим околом вогнистої чуприни. Трагедія старого сліпця і роль у ній його, Мак-Дьюї геть-чисто витіснили з голови іншу вранішню подію: візит Мері-Pya з Томасиною і рішення приспати хвору кішку.

Якби це сталося за інших обставин, утомлений після важкого робочого дня Мак-Дьюї, котрий завжди відводив душу в товаристві обожнюваної дочки, знайшов би спосіб приборкати свої почуття і, де співчуттям, де розумінням, мало-помалу звів би нанівець усі її бунтарські потуги.

Та схоже, що чергове нагадування про вранішні події лише розворушило неприємні спогади, пов’язані з ними. Мак-Дьюї повертав з того світу пса-поводиря, про що благав його старий сліпець, коли до нього увірвалася дочка з недужою кішкою і розігнала всі рожеві мрії. Знову Мак-Дьюї побачив шоковане і разом з тим уперте личко дівчинки, коли виносив смертний вирок її Томасині. Подумаєш, він вже не раз виносив смертний вирок тваринам, чиє життя, на його стійке переконання, було надто нікчемне, щоб за нього боротися! Він знову почув безпорадне молотіння її кулачків по дверях операційної та істеричні, на грані нервового зриву, ридання. В його уяві знову виринули змучені очі та лице старої місіс Лагган, її гладкий пес, який задихався від астми; знову почув смиренний голос Педді: «Але ж вона любила саме того пса — нещасного, розбитого, з хрипами у грудях…»

І ще він побачив Таммаса Моффата, котрий сидів у кріслі, обернувшись до дверей, вслухаючись і вдивляючись незрячими очима, ладний провести у цьому чеканні хоч вічність.

Тоді Мак-Дьюї войовничо обернув до Мері-Руа свою бороду, мов до клієнтки, яка їла йому нерви, і, метаючи блискавиці очима, грубо гиркнув:

— Мері-Руа, що за вибрики! Невже ти думаєш, що я таке терпітиму? Я ж казав тобі, що кішка дуже хвора, не сьогодні-завтра все одно померла б. А зараз швидко піди і зніми це вбрання, щоб за столом була така, як маєш бути.

На його подив, дівчинка слухняно підвелася з-за столу та пішла в свою кімнату. І тут Мак-Дьюї стало ніяково і соромно, достоту, як тоді, коли він перед мертвим Моффатом горлав на свого друга Педді. І коли за кілька хвилин дівчинка повернулась уже в звичайному вбранні та знову всілася за стіл, він примирливо проказав:

— Мері-Pya, вислухай мене уважно. Мені дуже шкода Томасини, але її вже не повернеш, і нічого з цим не вдієш. А тепер скажи, як ти подивишся на те, щоб ми взяли тобі іншого кота — маленьке кошеня? По дорозі я заходив до бакалійника Доббі, і він сказав мені, що його кішка має шістьох кошенят, і пропонував будь-якого на вибір. Там є одне біле-біле, без жодної плямки. Ну то як, що ти скажеш на це?

Мері-Pya не сказала нічого. Вона ніби не чула батькових слів.

У дверях показалася місіс Мак-Кензі з підносом.

— Ну давайте, заносьте, заносьте, — нетерпляче поквапив Мак-Дьюї. І вже коли вони сиділи за вечерею, він знову звернувся до дочки: — Гаразд, Мері-Pya, якщо не хочеш кота, то можемо взяти собаку. Подумай тільки, у тебе свій власний собака, і всюди ходить за тобою як прив’язаний. Або сіамський кіт… І, схоже, я навіть знаю, де можна взяти сіамського кота. Та скажи вже хоч щось, Мері-Pya, чого ти мовчиш!

Дівчинка обернула до батька мовчазне уперте обличчя і зиркнула на нього так, як дивляться на незнайомців. Вуста її були міцно стулені. Мак-Дьюї відчув щось спільне між роздратуванням і сліпою безсилою люттю, як кожний дорослий, котрому довелось зіткнутися з упертою, незговірливою дитиною, з чийого обличчя не важко зчитати зневагу до вас. Ціною надзвичайних душевних зусиль він таки опанував себе і, не кажучи більше ні слова, зайнявся їжею. Вечеряв він без особливого завзяття. В кімнаті висіла важка тиша, і здавалося, навіть місіс Мак-Кензі ходить по кухні навшпиньках.

Мері-Pya теж їла мляво, без смаку, старанно уникаючи погляду батька. І раптом у Мак-Дьюї промайнула гірка думка: ану як вона й справді більше ніколи не озветься до нього — ніколи-ніколи? Що роблять люди в таких випадках? І що доведеться зробити йому? І головне: що він зможе зробити? Але ні, заспокоював він себе, то все дурнички, цього не може бути, та ще й