Читати книгу - "Джек на Сході"

— Шановний, ви бува не його шукаєте? — раптом почувся голос позаду.

Божевільний Король обернувся. На схилі бархану стояв чорний джин Лю-ля-ке-Баб з кільцем у носі. Він тримав на руках величезну білу болонку.

— Поки непритомний. Такий стрес, ай-яй-яй… Тримайте, будь ласка. Я сидів у себе, як раптом чую: вогняний демон щось лопоче про вибух. Ну, пішов, узяв вашого собаку в оберемок, незважаючи на його протести, вийшов на балкончик, а тут як рвоне! Я, мабуть, до місяця долетів, присягаюся бородою шайтана! Але якщо він вам так потрібен, беріть, мені не шкода…

— Сюди-и-и! — заволав щасливий Джек.

— Водою на нього побризкайте, швидше очуняє, — лагідно порадив джин. — Вай-вай-вай, який героїчний пес!

Чарівники та дівчата бігли щодуху. Сема заобнімали, зашарпали, зацілували. Він швидко отямився і тепер щиро дивувався — з чого це на його честь влаштовують таке свято? Але, отримавши купу поцілунків від усіх дівчат і зрозумівши, що ворога розбито, він розімлів і кинувся витанцьовувати разом з усіма. Коли перше захоплення трохи вляглося, два старі чарівники урочисто підійшли до білої болонки.

— Милий Семюелю, — почав Лагун-Навіжений, — завдяки твоєму подвигу і Божественному Провидінню, ми здолали злого чаклуна Саюмбамбея, врятували дочку султана, повернули наречену твоєму другові і позбавили світ багатьох страшних потвор. Хоча, звичайно, саме ти втягнув нас у цю небезпечну авантюру, але… Добре те, що добре закінчується! Ми з колегою вирішили зробити тобі невеличкий подарунок.

— Вельмишановний та високоповажний Вілкінсе-джан, — продовжив Байрам-Бабай, — ми хочемо вручити тобі наш скромний дар, але просимо, щоб цього разу ти вчинив з ним мудро. Не квапся, і нехай дарує тобі Аллах своє благословення!

У простягнуту лапу заінтригованого пса лягла маленька золота каблучка.

— Перстень іфрита! — ахнув Сем. Він враз начепив подарунок на ніготь і щосили заволав: — Хочу знову стати людиною!

Уже за хвилину учень чародія обтрушував на собі одяг. Цього разу він точно знав, чого хоче.

— Агов, хлопці, ми тут усім надавали штурханів, усіх перемогли, а винагорода? Одна маленька каблучка?

— За барханом цілий караван верблюдів, напевне навантажений крамом та коштовностями. Вистачить усім, — запропонував старий Байрам, але Вілкінс мав на увазі дещо інше.

— Треба щось узяти на пам’ять! Багатство минає, а мені б скромненький сувенірчик… Аби будив спогади і Схід не видавався мені таємничою казкою. Я там був! Я воював з іфритами! Бився з джинами! Боровся з шакалами! Став на герць з Карсаком, Чорним Псом пустелі!

— Досить, — схопився за голову Лагун-Навіжений. — Тебе хвалити — тільки псувати! Он збігай до руїн і відгвинти собі якусь цяцьку на пам’ять!

Задоволений Вілкінс підморгнув дівчатам і, побігавши хвилини зо дві, почав підважувати важку плиту:

— Джеку! Допоможи ж ти…

Удвох вони нарешті зіпхнули її з місця, і Сем, зазирнувши вниз, чемно оповістив:

— Любі дами, дорогі пані, шановні ханум, дорогоцінні мадемуазелі та прекрасні сеньйорити, ви вільні! Прошу на вихід…

З напівпідвального приміщення почали несміливо виходити розчаровані дружини хана іфритів. Наші друзі тільки роти пороззявляли від подиву. Про бідолашок, перетворених на черевики, ніхто й не згадав.

— А ви вважали, я з Лю-ля-ке-Бабом тільки теревені правив? Я ж розумний! Пе-ред-бач-ли-вий…

Повернення друзів до Кефрі з великим караваном верблюдів (справді навантажених золотом та коштовностями) і величезним гаремом колишніх ханських дружин стало загальнонаціональним святом! Султан, ридаючи, обнімав дочку, Мейхані розкидала монети народові. Лагун та Байрам два дні показували магічні фокуси, а потім пішли собі в затінок персикових садків вести наукові бесіди. Шелті та Джек взагалі не розлучалися ані на мить, а Сем розповідав усім бажаючим моторошні історії про свої героїчні подвиги. Звичайно, про одруження з врятованою принцесою він давно й думати забув.

— Це зовні вона красуня й розумниця, а я ж пам’ятаю, як вона ганялася за мною з кривою шаблею… Он на маківці ще й досі волосся не відросло!

Та якщо чесно, у Гюль-Гюль уже був наречений. Молодий красень-принц із сусіднього Габустану зумів завоювати її серце, але горда дівчина навмисно примушувала його чекати. Бо те, що важко дістається, вище й цінується… Хто сперечатиметься з жіночою логікою? Усім іншим претендентам султан від щирого серця запропонував молоденьких та веселих вдів хана Саюмбюамбея, розквартированих у палаці. Більшість з радістю погодилися.

Коли друзі нарешті вирушили додому, то проводжати їх на пристань висипало все місто. Майоріли прапори, сипалися квіти, Лагун, Джек та Шелті вже прощально махали з борту корабля, а Сем усе ніяк не міг розлучитися з Мейхані…

— Слухай, а от там, у пустелі… ну, коли я повернувся від Чорного Пса, пам’ятаєш? Ти тоді сказала… ти мене назвала…

— Пам’ятаю.

— Це правда?

— Не знаю, — усміхнулась дівчина.

— Як це? — не зрозумів Сем.

— Ну… якщо й сказала щось, то й що?

— Он як… а я ж… я думав…

— Ех ти! Так нічого й не зрозумів, — зітхнула Мейхані. — Їдь, мій хоробрий пане. На тебе чекають.

— А ти… ти… не… Їдьмо зі мною! — насмілився учень чародія.

— Навіщо?

— Тобто — як «навіщо»? Ну… в гості та й… взагалі.

— Ні. Нікуди я з тобою не поїду.

— Чому? — мало не заплакав Сем.

— Та тому, що ти, телепеню безсердечний, ще й досі не сказав мені найголовнішого…

— Я кохаю тебе! — прозрів колишній пес. — Я давно кохаю тебе, Мейхані! Будь мені за дружину, будь ласка…

— Так… — тихо відповіла дівчина, пригортаючись до його грудей.

Годину потому місто ледь виднілося на обрії. Наші герої стояли на палубі корабля, вдивляючись у блакитну далечінь, радіючи сонцю та вітрові.

— Ми багаті, їдемо додому, у мене є наречена, у Джека — його Шелті, всім добре. Лагуне, я збираюся одружитися, обзавестися родиною, але ж ти нас не покинеш?

— Навіщо я вам? — недбало знизав