Читати книгу - "Танці у напівтемряві кімнати"

Усе, що бентежило, помчалося геть. Без вагань, ніби іскри в диму, залишивши на згадку тишу. Ледь вловиму і таку сумну. Сидячи кілька хвилин у напівзабутті, здавалася смішною у дивному передчутті відпочинку на самоті.

Вогонь палає та лащиться до руки. З ним поринаєш у давно забуті, під легким шаром пилу, дні. Миттєво воскресає, все, що втрачено душею, та не назавжди. Яскраве світло забирає в темні далі, у морок, нескінченну темряву. В часи, коли життя зруйноване, і знову повинна ти відтворювати все з основ. Батьки прищеплювали чесність, твердість, простоту. Але непросто часом встояти під тиском натовпу, чужих промов у вухах і досягти мети. Успіх і поразка – оманливості маски на обличчі одному.

Ти вже пробачила образи і ворогу єхидному, і другу, оманливому, хоч і привітному. Мережива витончених пліток, безглузді інтриги, грубі закиди і пихаті слова. Пробачити не хотіла, але змогла. Уперто віриш, що мала слушність. У світі і без того кепсько, повно зла.

Вогонь принишк. Було б чудово, аби й тебе пробачив хтось і загасив вуглинки зла.

Що її тут тримає, зупиняє доторками до душі? Певно, її завжди тримали чужі голоси. Поглядала час від часу на сторінки нотатника і ніяк не могла зважитися щось написати, бо кожного разу відчувала націлені не на неї прожектори. У театрі Життя ролі розподіляють самі актори, а пантери насправді леопарди, тільки з чорною шкурою. Боялася, що з перших рядків усі здогадаються, що її місце за лаштунками. Тому стала писати про інших, ніби сценарії до вдалих ролей, які їй самій хотілося зіграти. Дивитися на себе іншу часом буває кумедно. Театр вміє говорити такі речі, які іншим способом взагалі не можуть бути висловлені.

Коли ж на сцену нарешті винесли декорації для її власної ролі, вона перетворилася в голос оповідача. Записала ті тексти, що тихенько стукотіли у скронях і відкритими стали скриньки з секретами. Текст від руки і актори без гриму. Вважала за краще писати так, ніби слів ніхто ніколи не почує – так найбільш чесно і щиро. Ніби послання у пляшці, яку можна закинути на моря дно. І усі здивувалися, коли під їх непохитним поглядом, вона виявилася не така, якою очікували побачити. Свою внутрішню акторку вона могла упізнати одразу: та прекрасно тримається на сцені, ридає в гримерці. Загалом дивитися на себе іншу часом буває кумедно. Навіть краще, ніж будь-яка п'єса, де в кінці помирають від туги. Її тексти – це заздалегідь вигадані діалоги між собою і совістю, а навкруги вир надуманих глибин. Бог любить її і навіть лайки ставить він один усім її епічним провалам (іншим почерком).

Писати бувало важко лише тоді, коли вона намагалася говорити на папері, а не слухати. Відмовлялася від самокритичності і ставала провідником самовираження. Вона знала усі свої нерозумні думки і часто любила їх більше за розумні. Мільйони уламків льоду утворюють кільце Сатурна, тисячі спогадів трансформуються в історії.

Коли ти лише оповідач, а не сенс історії, писати набагато легше. Точно так віра у те, що ми заслуговуємо на більше, дозволяє нам писати життя на чистовик і не розмінюватися на чернетки.

Часом усе своє життя вона вважала чимось на зразок грандіозної історії, розпочинаючи щоранку нову главу. Пишучи її як заманеться, включаючи у сюжет будь-які персонажі. Підспівувала Брендону, тому що не знала, чи чують телефон, ті, кому телефонувала і чим заповнювали порожнечу, коли вона зникала58. Ніколи в житті не сумувала, крім тих вечорів, коли збиралася веселитися. У стосунках з людьми любила роздавати ролі і вимагати від акторів, аби ті строго слідувати її трактуванню, самовіддано граючи сама.

Чи можна довіряти словам? У слів своє життя, своя правда і своя брехня. Та вона знала лиш одне – потрібно йти на ваші голоси. Голоси тих, розмови з ким завжди як спаринги на рингу і словесний пінг-понг у хороші часи, а у темні – розуміння без слів, бо найбільше хочеться простоти, особливо з тими, кому віриш як собі і не очікуєш жодного підступу.

Вона з тих, хто дає імена речам – і втрачає силу, але продовжує йти на ваші голоси. Можливо, немає у неї ніяких підстав пишатися своєю долею і не знає, навіщо так вийшло, але якщо б могла обирати собі шлях, то знову стала собою.

Незважаючи на яскраве сонце, яке змушувало очі мружитися, у п’ятницю довелося одягатися тепліше, хоча донедавна можна було сподіватися, що гарна погода протримається ще кілька днів. Пальто винного відтінку чудово пасувало осені.

Я однією з останніх вийшла з вагону на кінці перону, стискаючи у руці невелику валізу так міцно, ніби вкрай треба було за щось вхопитися у імлистому серпанку, що огорнув вокзал. Загалом усі вокзали дуже схожі поміж собою – відчувається дух очікування, навіть коли останній потяг уже пішов. Чи чекав на мене хтось? Навряд. Чи очікувала я чогось від свого візиту? Точно не того, що осіннє листя майже усе встигло осипатися, немов повертаючись на місце. Своє ж місце у цьому місті я ще мала віднайти. А до того моменту треба встигнути у наукову бібліотеку виписати контрольний талон входу і виходу, намагаючись не відволікатися на те як безбожно красиві її читальні зали, та купити нові шпалери.

У барвистому вестибюлі вокзалу розмістилося інформаційне бюро, яке слугувало прихистком для численних туристичних брошур різними мовами, карт і путівників. Пані за стійкою бюро, заклопотано насупившись, трохи подалася вперед, а тоді сказала, що пільгові тарифи на екскурсії більше не діють. У її голосі бриніла ледь помітна зверхність, але я обожнювала, коли місто вітає тебе подібним чином, ніби розставляючи усі крапки над «ні»: ніяк, ні до чого, нізащо, ніколи. Більшу частину життя я відстоювала право прибирати заперечні частки, тому зробила крок до бюро, у ході – лише легкий натяк на кульгавість завдяки довгому пальту. Я побачила себе у віддзеркаленні і не стала заважати собі посміхатися, не змогла. Відповіла, що і без того орієнтуюся, а головна лінія у цьому місті з трьома гілками метро – четверта, вона ж лінія серця. Нею і збиралася слідувати.

Швидко оминувши бюро і вийшовши надвір, якимось