Читати книгу - "Бронзовий чорт"

– Так точно! – витягнувся.другий. – Слухаю вас, товаришу майор.

Поки що вони грали бездоганно, жодного фальшу не було в їхній поведінці.

– Прошу пройти до цієї кімнати. – Майор вказав на двері поруч з адміністраторською.

– Для чого?

– Зараз дізнаєтесь.

За ідеєю, агенти вже мусили якось діяти. Бобрьонок стежкив за кожним рухом старшого лейтенанта – зараз він потягнеться до кобури, але дістати пістолет не встигне, майор обеззброював і не таких спритників: крок уперед, один удар ребром долоні, ще один удар, якщо знадобиться, – сімдесят шансів із ста, що чорнявий через три-чотири секунди лежатиме на підлозі, а коли не допоможе й це…

Але старший лейтенант слухняно повернувся й пішов до кімнати – що ж, хоче першим зайти туди, матиме секунду чи півсекунди переваги саме для того, щоб витягнути зброю з кобури, однак не знає, що в Толкунова другий пістолет у кишені, – цим урівноважувалися їхні шанси…

Старший лейтенант удавано байдуже потягнув на себе двері, зараз…

Але чорнявий спокійно зайшов до кімнати й зупинився одразу, пропускаючи майора. Поруч нього став лейтенант,

А в дверях уже стовбичить Толкунов.

– Прошу пред'явити документи, – наказав Бобрьонок. Лейтенант потягнувся до кишені гімнастерки, але чорнявий заперечив:

– На якій підставі, товаришу майор?

– Прошу не сперечатися.

Обидва подали свої офіцерські книжки, Бобрьонок почав розглядати їх. Вивчав документи уважно, але бачив кожен рух офіцерів, їхні напружені пози, почервонілі обличчя.

Офіцерські книжки як слід, і не скажеш, що підроблені. Проте кому-кому, а Бобрьонкові було відомо, яких успіхів досяг ворог у фабрикуванні документів.

– Ваші командировочні! – владно простягнув руку. Подали не вагаючись.

Старший лейтенант Сахаров відряджається для перевірки складів і дотримання правил зберігання боєзапасу… Лейтенант Колісниченко в його підпорядкуванні…

Спокійно заховав документи обох офіцерів до кишені.

– Прошу здати зброю! – наказав. Чорнявий сіпнувся.

– Це свавілля! – вигукнув. – Я скаржитимусь. Толкунов ступив з порога, безцеремонно поклав руку на кобуру лейтенанта.

– Розберемося, – мовив розважливо, – а ти, старлей, не вибрикуй!

Чорнявий потягнувся до кобури, ще мить – і витягнув би пістолет, та Бобрьонок перехопив його руку й сам дістав зброю. Дивився в розширені від жаху очі старшого лейтенанта, швидко обмацав його, шукаючи ще пістолет чи гранату, проте не знайшов нічого й наказав:

– Прошу йти за мною. До комендатури. Там розберемося.

– Я скаржитимусь, – заволав старший лейтенант, – це вам дорого коштуватиме, майоре!

– Що робили вдень у лісі під Микулинцями? – запитав Толкунов.

– Як що! – закипів старший лейтенант. – Ми із штабу фронту й маємо перевірити тут склади. А в Микулинцях склад, і ми півдня працювали там.

Бобрьонок пильно подивився на чорнявого й раптом усвідомив, що той не бреше. Зараз вони зроблять запит до штабу фронту, й вранці надійде відповідь, що справді старший лейтенант Сахаров і лейтенант Колісниченко відряджені для перевірки складів, потім приїде начальник микулинецького складу й підтвердить, що саме ці офіцери півдня провели в нього – і це кінець так гарно задуманої і проведеної операції. Безславний кінець.

Але скільки таких випадків було в нього й скільки разів доводилося вибачатися перед затриманими.

Але краще сто разів вибачитися перед невинними, ніж проґавити одного ворога.

Бобрьонок повторив суворо:

– Прошу йти за мною.

Цілий день вони ховалися на узліссі поблизу Квасова. Натрапили на густі зарості шипшини, куди й сам чорт побоявся б носа всунути, якось витолочили місце посеред них і відлежувалися після страшної ночі. Мучили спрага й голод, надто спрага, Юрко зовсім уже вирішив піти пошукати якесь лісове джерело, та Муха не дозволив.

– Сиди тут! – наказав і на підтвердження своїх слів підважив шмайсера. – Бачиш, ліс тут рідкий, люди по ягоди та гриби ходять. Жити набридло?

З сотником не можна було не погодитись, але сонце підбивалося все вище, спека ставала нестерпною, і Юрко заради кухля холодної води готовий був ризикнути й життям.

Уявляв собі дзюрок, що тече з крана, вода лилася чомусь весь час на грубий камінь, розбивалася на тисячі бризок, холодних, живодайних, він підставляв обличчя під воду й пив без кінця. Ці думки роз'ятрювали Юрка, сотник розумів його. Але чим міг зарадити?

– Терпи, – лише повторював, – гадаєш, мені легше? Та зваж, дотепер мались-мо квіточки, а ягідки попереду. Нам зараз, як вовкам, ховатися треба, збагнув?

Але Юрко вважав, що сотник не мав рації. Певно, Мусі хочеться пити зовсім не так, як йому, Юркові, звик у лісових походах обмежуватися малим, загартувався і плювати хотів на все. В тому числі й на Юркові страждання.

Нарешті сонце закотилося за ліс, і трохи полегшало. Юрко облизував сухим язиком смажні вуста, але тепер хоч не припікало згори і вечірній вітерець ніс прохолоду.

Коли перші зірки замерехтіли на небі, Юрко запропонував:

– Пішли?

– Почекаємо ще годину, – твердо вирішив Муха, – нехай село заспокоїться.

Між лісом та Квасовом лежали поля, хліб уже зібрали й звезли, і доводилося весь час іти відкритою місциною. Хата мірошника була третьою скраю, проте йти селом Муха не схотів: небезпечно. Вирішили дістатися до неї городами, там, поміж кукурудзинням та соняшниками, могли в разі потреби заховатися.

Нарешті сотник вирішив, що настав їхній час: поки місяць не піднявся над лісом. Вони видряпалися з шипшини, проминули узлісся і вийшли на вузьку звороту, що вела просто до села. Просувалися повільно, скрадаючи кроки, проте Юркові здавалося, що їх чути ледь не на версту, що ьже побачили, засікли, – «яструбки» причаїлися в своїх засідках і тільки чекають, поки вони з Мухою наблизяться.

Однак нічого не трапилося. Зворота нарешті привела їх до городів, тут вони посиділи трохи в соняшниках, орієнтуючись: у третій хаті скраю світилися вікна – три яскравих цяточки, що обіцяло питво і їжу. Тепер Юркові до біса були «яструбки» й засідки, лише б скоріше напитися.

Вони пройшли просто городом через полегле вже картоплиння і дісталися обгородженого тином подвір'я. Надворі нікого не було, ліворуч стояла спіжарня, а між нею та хатою темніла криниця.

Юрко, незважаючи на застережливий знак Мухи, посунув просто до неї – на криниці побачив відро з водою, припав до нього, вмочивши обличчя, пив і пив, відірвався і знову ковтав жадібно, поволі відчуваючи, як остуджується його нутро, та не міг вгамувати спрагу.

Зовсім забув про сотника – нарешті той безцеремонно відштовхнув його од відра й напився сам: статечно, піднявши важке відро на витягнутих руках і наче й тут милуючись своєю силою.

Після сотника Юрко знову потягнувся до