Читати книгу - "Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура"

— Виходить, цей невідомий — єдиний, хто бачив, як убили оленя?

— Пхе! Та ніхто взагалі не бачив, як убили оленя, але той невідомий бачив цього упертюха коло місця, де лежав олень, і, сповнившись похвального вірнопідданського запалу, доніс на нього лісникові.

— Отже, невідомий і сам був поблизу вбитого оленя?

А що, як він сам його і вбив? Той вірнопідданський запал, ще й у машкарі, їй-богу, викликає підозру. І скажіть мені, ваша величність, навіщо ви піддали заарештованого тортурам? Яка з цього користь?

— Інакше він не признається. А коли не признається, то занапастить свою душу. За злочин, що він учинив, закон карає смертю, і я, звісно, подбаю про те, щоб він не уникнув кари. Але я занапащу і свою власну душу, якщо дозволю йому померти без каяття та без розгрішення. Ні, лізти через нього у пекло — нема дурних!

— Ваша величність, а що як йому нема в чому каятися?

— Ну, це ми зараз побачимо. Якщо я закатую його до смерті, а він ні в чому не признається, значить, що йому й не було в чому признаватись, еге ж? Отже, я не занапащу своєї душі через людину, яка не покаялася, бо їй не було в чому каятися, — і таким чином уникну пекла.

Типовий спосіб мислення — чи точніше, відмови від мислення — тих часів! Сперечатися з нею було марно. Аргументи розбиваються в друзки об кам’яну стіну, забобонів, не залишаючи на ній ні вм’ятин, ні подряпин. А її забобони поділяли усі без винятку в тодішній Англії. Найсвітліші голови в країні не змогли б доміркуватися, на що хибує її логіка.

Ввійшовши до катівні, ми побачили видовище, якого мені не забути, мабуть, повік. Молодий гігант років тридцяти лежав розіп’ятий на дибі; його зап’ястки й кісточки були прив’язані мотузками до коловоротів. Спотворене мукою обличчя було мертвотно бліде, чоло вкривали краплі поту. Над ним схилялися священики, тут же були кат і сторожа; на стінах чаділи смолоскипи, а в кутку сиділа, скорчившись, молода жінка із спотвореним обличчям і зацькованими, божевільними очима. На колінах у неї спало немовлятко. Саме як ми переступили через поріг, кат трохи крутнув коловорот, і з уст мученика й жінки водночас вихопився болісний зойк. Я крикнув, і кат попустив мотузки, навіть не озирнувшись на мене. Я не міг дозволити, щоб таке страхіття тривало: моє власне серце не витримало б і розірвалося.

Я попросив у королеви дозволу поговорити з в’язнем сам на сам; вона почала була заперечувати, й тоді я неголосно сказав, що не хочу сперечатися з нею в присутності слуг, але їй доведеться виконати мою волю, бо я представник короля Артура й слово моє — закон. Вона зрозуміла, що доведеться поступитись. Я попросив її назвати мене цим людям, а потім піти. Це було їй неприємно, проте вона проковтнула шпильку і зробила навіть більше, ніж я сподівався, — не тільки дала свою згоду, а й сказала:

— Робіть усе, що вам накаже цей лорд. Він — Хазяїн.

Це слово діяло, мов заклинання, — бачили б ви, як ті щури заметушилися! Королівська сторожа вишикувалась і з Морганою на чолі, освітлюючи смолоскипами підземні переходи, подалася геть. Коли їхня розмірена, лунка хода завмерла вдалині, я звелів зняти в’язня з диби, перенести на ліжко, прикласти до його ран цілюще зілля і дати йому вина. Жінка підповзла ближче до нещасного. В очах її світилися любов і ніжність, але час від часу вона злякано озиралася, ніби побоюючись, що її проженуть; вона торкнулася долонею чоловікового лоба, але в ту ж мить з жахом відсахнулась, перехопивши мій погляд. На неї боляче було дивитись.

— Боже милий! — вигукнув я. — Та приголуб ти його, дівчино. Роби що хочеш, не звертай на мене уваги.

Вона глянула на мене вдячно, наче тварина, яку прилащили. Відклавши набік дитину, вона притулилася щокою до чоловікової щоки, гладячи рукою його волосся і вмиваючись щасливими сльозами. Чоловік трохи ожив і голубив жінку очима, — на більший вияв ніжності йому бракувало сили. Я вирішив, що з катівні вже можна прогнати сторонніх і звелів забратися геть усім, крім дружини в’язня.

А тоді сказав:

— Ну, друже мій, а тепер ти розкажи мені, як було діло. Що говорять інші, я вже знаю.

Чоловік заперечливо похитав головою. Але жінка, видно, зраділа цій можливості поговорити начистоту, — так мені принаймні здалося. Я спитав у нього:

— Ти знаєш мене?

— Так. В Артуровім королівстві тебе всі знають.

— Якщо ти знаєш про мене правду, а не брехню, то не повинен боятися говорити зі мною.

Жінка квапливо втрутилась:

— Ах, мій благородний лорде, Переконай його! Ти переконаєш його, коли схочеш. Він терпів такі муки! І все через мене, через мене! Це так страшно! Краще б він помер швидкою, легкою смертю! О, Рюго, бідолашний мій Г’юго, смерть була б найкращим порятунком! О, як мені тяжко дивитися на його страждання!

Вона заридала й припала до моїх ніг, усе ще благаючи. Чого ж вона благала? Смерті свого чоловіка? Я не зовсім розумів, до чого вона хилить. Та Г’юго перепинив її, мовивши:

— Тихо! Ти сама не розумієш, чого просиш. Невже я заради легкої смерті приречу на голод тих, кого люблю! Я гадав, ти знаєш мене краще.

— Нічого не розумію, — сказав я. — Про що, власне, йдеться?

— Ах, ласкавий лорде, переконай його! Подумай, якої муки завдають мені його страждання! А він мовчить, він не зізнається, хоч благословенна швидка смерть була б такою втіхою…

— Що ти верзеш? Він вийде звідси вільною людиною. Він не помре!

Бліде чоловікове обличчя засяяло, жінка кинулась обіймати мене, не тямлячи себе з радощів.

— Він урятований! — скрикнула вона. — Бо сам король Артур промовляє устами свого слуги, а слово Артурове — золото!

— Отже, ти повірив нарешті, що на мене можна покластися. Чому ж ти не довіряв мені досі?

— Я довіряв тобі. Ми обоє довіряли.

— Чому ж ти тоді нічого не хотів мені сказати?

— Ти нічого мені не обіцяв. Інакше я б давно тобі все розповів.

— Ясно, ясно… А проте мені важко збагнути: ти терпів тортури й не признавався. Виходить, тобі нема в чому признаватись…

— Мені, мілорде? Помиляєтесь! Адже оленя вбив я!

— Ти? Ну, знаєш, ти мене геть заплутав…