Читати книгу - "Фірман султана"

— Чого крутишся, мов муха в окропі? Перед ким стоїш, падло? Забув?

Тхір завмер, гарячкове думаючи, звідки чекати напасті. Митрофан придуркувато дивився на господаря. Його неповороткий розум не міг збагнути, що трапилося. А Чорнобай раптом приголомшив обох несподіваним запитанням:

— Де ви поділи Звенигору?

Митрофан вирячив очі.

— Якого Звенигору?

— Не прикидайся дурнішим, як є, йолопе! — гримнув на нього Чорнобай. — Того козака, що я звелів посадити на палю, а потім кинути в озеро!

— А-а, — Митрофан повернувся до Тхора з таким виразом, ніби говорив: «Бач, я ж тобі казав!»

Тхір улесливо усміхнувся, винувато опустив очі.

— Ми продали його Алі, пане.

— Продали Алі? Як же ви посміли, нещасні?

— Митрофан підбив… Каже, господар заробив добре, а ми хіба не люди? Я й не хотів, але він напосівся… Погрожував…

Митрофан ще дужче вирячив очі. Обличчя його посиніло від гніву. Він аж задихнувся, почувши, як Тхір звалює з себе вину й перекладає на нього, і не міг нічого сказати в своє виправдання. Він здебільшого орудував кулаками, тому, не довго думаючи, зацідив Тхореві у вухо. Той відлетів до вікна і вихопив пістоль. Гримнув постріл. Митрофан зойкнув, схопився за груди й поволі осів на підлогу.

Чорнобай усе ще непорушно стояв біля столу, тільки уважно слідкував за кожним рухом Тхора, тримаючи напоготові зведений пістоль. Тхір кинувся до Митрофана, що впав поряд з Минкою, заглянув в обличчя.

— Готовий!

— І ти гадаєш, що цим урятував свою мерзенну шкуру? — тихо спитав Чорнобай. — Гадаєш, я так і повірив, ніби то Митрофан підбив тебе продати Звенигору татаринові?

Тхір позеленів. Упав на коліна — поповз до господаря, намагаючись обхопити його ноги руками. Та Чорнобай різко відштовхнув пахолка.

— Ти хитрий, Тхоре. Але й тобі прийшов кінець! Твоя хитрість мало не коштувала мені життя.

— Простіть мене, добрий господарю! — схлипнув Тхір. — Не інакше — диявол мене попутав! Але, клянусь богом, я ще прислужуся вам… Тільки не вбивайте!.. Згадайте, скільки разів я рятував вам життя… Я завжди служив вам вірою і правдою. Ну, а раз схибив — позаздрив на гроші… Каюсь…

Він знову підповз до господаря і, плачучи, цілував його замазані в глину чоботи.

Чорнобай мовчав. Лише по кількох хвилинах роздуму схопив Тхора за сорочку і поставив перед собою. Свічка мерехтливо кидала на перекошене від страху обличчя пахолка жовтаве світло, — і від того воно здавалося неприродно зеленим, мертвотним, бридким. Чорнобай з огидою відштовхнув парубка від себе.

— Гаразд, Тхоре… Я помилую тебе…

З грудей пахолка вирвався радісний стогін.

— Однак не думай, що я тобі прощаю… Ти мусиш заробити прощення! Слухай уважно… Ти проберешся на Запорожжя, вступиш у січове товариство. А там вибереш влучну хвилину і прикінчиш Звенигору… Він не знає тебе в обличчя?

— Ні, не знає.

— От і добре. Це сприятиме нашому задумові… Та не зволікай! Адже поки Звенигора живий, я не можу залишатися в Чорнобаївці. Сьогодні ж вирушу в Крим до Алі… Я ждатиму звістки від тебе… Чуєш?

— Чую… Все буде зроблено, як ви наказуєте!

8

Лише опівночі Звенигора зупинив загін на нічліг. Козаки попутали коней і пустили пастись на долину, а самі, прославши киреї, вклалися спати. Не спали тільки Звенигора, Роман, Спихальський, Грива та Іваник. Іваник виявився доброю і хазяйновитою людиною. Миттю нарвав сухої нехворощі і помостив під кущем, заслав її широкими попонами.

— Прошу, дівчата… Це, знаєте-маєте… того, не перина, та все ж м'якенько буде. Поспите до ранку, якщо нас не сколошкає погоня… Та, думаю, до цього не дійде! Ми їм, знаєте-маєте, завдали хльору! Тепер знають, з ким зв'язались — більше носа не поткнуть!

Слухаючи хвастовите буркотання Іваника, Звенигора усміхався в темряві. Він був радий, що все скінчилося щасливо. Стеха уникнула татарської неволі, ніхто з односельчан не потерпів… А те, що Чорнобай вислизнув з рук, не дуже непокоїло запорожця. Прийде час — потрапить птаха до сільця!

Інші думки полонили його. До пори до часу не ділився ними з товаришами, а зараз вирішив, що відкладати нікуди.

— Вранці я залишу вас, — сказав друзям тихо. — Ви поїдете в Дубову Балку, а я на Запорожжя…

— Арсене, що ти вигадав? — здивувався Роман.

— Так треба. Я мушу негайно везти фірман!

— Але ж ти не побував дома! Як же Златка, Младен, Якуб?

— Я повернуся незабаром. А Златці, Младенові і Якубові у моїх буде добре… Та й ви будете з ними.

— Е ні, пане-брате, так негоже.

— Не вмовляй мене, Романе. Я мушу якнайшвидше бути в Січі!

— Тоді ми теж з тобою, Арсене. Дорога далека і небезпечна. Чи так я кажу, пане Мартине?

— Атож. Півсвіту одмахали разом, а тутай юж не кинемо тебе одного!.. Та й, правду кажучи, мене всеньке життя кортіло хоч єдним оком поглянути на ту славутню Січ Запорозьку. А допіру така оказія, панове! Га!.. Єстем шляхтич польський, а ниньки стану козаком запорозьким! Ото метаморфоза, панство! Заради неї я ладен хоч на край світу, перун ясний!

— Але ж, пане Мартине, я гадав, що ти поспішаєш до пані Вандзі в Закопане.

Наступила пауза. В темряві не видно було виразу обличчя Спихальського. Але всі почули тихеньке, стримуване зітхання.

— Поспіємо з козами на торг! — буркнув пан Мартин. — Пані Вандзя чекала на мене тши лята, почекає єще єдне — буде штири!

— Ну, що ж, друзі, якщо ваш намір твердий, то поїдемо разом! Скажу вам, чортяки ви мої дорогі, що я радий цьому! Та ще й як радий! Ех!

Звенигора намацав у темряві руки товаришів і з почуттям міцно потиснув їх. Ось вони — друзі! Неволя і спільна боротьба з ворогом зблизила, а згодом здружила їх, і вони стали побратимами, готовими йти на виручку один одному в вогонь і воду. І відвертий, щиросердний Роман, і запальний, гоноровитий, але, по суті, добрий, як дитина, пан Мартин, і похмурий, мовчазний, прибитий страшним горем Степан Грива, — всі вони, не вагаючись ні миті, грудьми заступлять його в час смертельної небезпеки, як і він кожного з них. І від того, що вони ніколи не говорили про це вголос, але твердо знали, що інакше бути не може, що кожен зробить те, що має зробити справжній друг-побратим, Арсенові стало на душі легко і радісно… Справді, один у полі — не воїн! Це старовинний закон вояцького життя. І скільки разів він переконувався в справедливості цього! Міцна ж вояцька дружба і готовність у найскрутніших обставинах