Читати книгу - "Фірман султана"

— Чорнобай скликає своїх людей, — сказав Роман.

— Так, проґавили ми його, собаку! — глухо відгукнувся Арсен. — Тепер нам тут залишатися небезпечно… На коней, друзі! Для дівчат осідлайте Чорнобаєвих!

Поки сідлали чотирьох огирів, Звенигора віддавав накази.

— Романе, ви з Гривою беріть дівчат і мчіть попереду! На допомогу візьміть ще кого-небудь. Ну, хоча б дядька Іваника, — і тихо додав: — З нього мені мала допомога, а вам усе-таки жива душа… — Потім голосно: — Ми їхатимемо зразу за вами. Але якщо доведеться прикривати вас і ми відстанемо, то ждіть нас на Інгульці!

Сонце зайшло, і на землю спадали сині вечірні сутінки. Попереду виїхали з фортеці Роман, Грива, Іваник і дівчата. За ними — решта загону на чолі з Арсеном. Спихальський був незадоволений.

— Може, хоч червоного півня пустимо на це кляте гніздо, пане добродзею? — спитав Звенигору. — Невже так і поїдемо?

— Не треба, — скрушно махнув рукою Звенигора. — Не гніздо винувате, а той звір, що живе в ньому. Хитрий, бестія! Наготував лазівок! Знав, що рано чи пізно доведеться рятувати свою шкуру!.. Ну, та ми доберемось до нього! Не втече, клятий!.. А фортеця славна. Для чого ж її руйнувати? Добрий захисток для наших людей від татарви…

— Як знаєш, пане добродзею, — буркнув Спихальський. — А я викресав би вогню, жеби вшистко пішло з димом!

Звенигора не відповів. Попереду, з узвозу, виринув кінний загін. Хоча до нього було не менше двохсот сажнів, і Арсен і пан Мартин зразу впізнали малиновий кунтуш Чорнобая. Впізнав його і Роман, бо миттю звернув ліворуч і погнав зі своїми людьми поза селом до лісу, що чорнів удалині. Звенигора прикинув оком і зрозумів: у Чорнобая більше людей. Встрявати у рукопашний бій небезпечно. До того ж йому не хотілося ризикувати життям чи здоров'ям своїх односельчан. Тому він вирішив їхати слідом за Романом у надії, що скоро наступить вечір, і темрява сховає їх від переслідувачів.

Чорнобай розгадав задум козаків і, зрізавши кут, утворений дорогами, швидко наближався. Не останню роль тут грало, мабуть, те, що у нього були свіжі, нестомлені коні.

Почалася погоня.

Гула під копитами земля. Бряжчала козацька зброя. По праву руч промайнули біленькі хати села — і три загони вирвалися в степ. Передній явно стишував хід. Не призвичаєні до швидкої верхової їзди полонянки ледве держалися в сідлах, і це змушувало Романа і Гриву притримувати своїх коней.

Нарешті, коли стало ясно, що до темряви відірватися від погоні не пощастить, Звенигора на ходу крикнув:

— Приготувати мушкети! Стріляти на ходу залпом! Цілитися не в вершників, а в коней!

Козаки зірвали з-за спин мушкети, розсипалися лавою, щоб не зачепити своїх. На горбі Звенигора подав знак зупинитися. Верхівці осадили коней і, не розвертаючи їх, впівоберта приклали мушкети до пліч.

— Пали!

Гримнув залп. Три чи чотири переслідувачі рухнули на землю. Інші зупинилися. Коні здибилися, злякано заіржали. Почувся крик і стогін поранених. Потім усе зникло — пороховий дим кострубатою хмаркою поволі посунув на переслідувачів і прикрив їх від козаків.

— Вперед! — гукнув Звенигора.

Прищуливши вуха, коні рвонули щодуху. Постріли, крики, запах диму стривожили їх, наддали нових сил, і втікачі прудко помчали до лісу.

Через дві-три сотні кроків Звенигора оглянувся. У нього радісно тьохнуло серце: випробуваний у багатьох боях запорозький засіб зупинити наступ ворожої кінноти цілком виправдав себе і тут. Загін Чорнобая, збившись у купу, тупцявся на місці. Видно, смерть чи поранення кількох товаришів відбили у пахолків охоту продовжувати переслідування.

Незабаром вечорові сутінки погустішали і темно-сизою пеленою покрили степ. Тепер Чорнобай, хоч би й хотів і мав сили, мусив би припинити погоню.

7

Справді, несподіваний козацький залп викликав у загоні Чорнобая велике замішання. Два пахолки були поранені. Ще четверо, упавши з тяжко поранених коней, так забилися, що в першу хвилину не могли прийти до пам'яті і товариші вважали їх загиблими. Сам Чорнобай лишився неушкоджений. Він хотів продовжувати погоню, але ніхто за ним не поїхав. Тому він наказав підібрати поранених і вертатися додому.

У фортеці, кинувши поводи пахолкові, наказав:

— Розшукайте Минку і приведіть до мене! А також пошліть за Тхором і Митрофаном — хай зайдуть!

А сам пройшов до себе в спочивальню, зірвав зі стіни два пістолі — застромив за пояс і, сівши край столу на лаву, задумався. Становище його враз ускладнилося. Повернення з неволі Звенигори було як грім серед ясного неба.

Тільки чудом урятувався він сьогодні. Але небезпека не минула. Запорожець у перший-ліпший день може повернутися з більшими силами або підстереже його десь одного і пошле кулю в спину. Отже, було про що подумати сотникові.

Грюкнули двері — і пахолки ввели Минку.

Чорнобай підвів голову, суворо глипнув на хлопця.

— Підійди ближче! А ви — геть звідси!

Коли пахолки вийшли, Чорнобай встав, підійшов до Минки. У хлопця задрижали коліна.

— Це ти впустив тих розбійників, падлюко? — прошипів господар. — Скільки вони тобі заплатили?

— Батечку, їй-богу, нічого! — забелькотав Минка. — Хай мене грім поб'є, коли брешу!.. Я думав, люди з Немирова… Від Юрія Хмельницького або від Многогрішного… А виявилося…

— Ти чув, що вони тут говорили?

— Чув.

По тому, як у Чорнобая блиснули очі, хлопець зрозумів, що бовкнув зайве. Руки його ще більше затремтіли.

— Кому про те розповідав? Тільки правду!

— Нікому. Хай мені язик одсохне, коли брешу!

— Забожись!

— Хрест мене побий, нікому!.. Хіба я маленький?

— Гаразд. Іди!

Хлопець повернувся і ступив крок до дверей. В ту ж мить блиснув у Чорнобаєвій руці ятаган — і пахолок, не встигнувши крикнути, упав на підлогу. Чорнобай нахилився над ним і вдарив ще раз, цілячись у серце. Потім витер ятаган об одяг пахолка і знову сів на лаву.

Через деякий час у сінях почулися кроки. Чорнобай схопився, викресав вогню — запалив свічку. Потім прочинив двері.

— Це ти, Митрофане?

— Я, — почувся протяжний голос.

— А Тхір з тобою?

— Та вже ж.

— Заходьте!

Пахолки боязко зайшли до світлиці. Після поїздки за Дніпро вони міцно спали і тепер, почувши про напад на фортецю і про погоню, в якій вони не брали участі, не знали, чого чекати від господаря. Побачивши на підлозі труп, зупинилися. Митрофан перехрестився.

— Невже Минка?

Чорнобай не відповів. Зачинивши за пахолками двері, підштовхнув їх на середину кімнати і став насупроти.

Пахолки відчули небезпеку. Митрофан, мов спутаний кінь, незграбно переступав з ноги на ногу.