Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Го-го! Дак це ви?! Голубчики! — розплився в єхидно-радісній посмішці Книш і підморгнув Бурмилові.— Що я тобі сказав? І заблудилися? У кукурудзі? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!
Він аж удвоє згинався, тримаючись за живіт, так реготав. Бурмило сміявся не підряд, а через певні відрізки часу. Він був п'яніший за Книша. Сміх у нього булькотів десь глибоко всередині, а назовні виривався невеликими порціями, як пара з чайника, що тільки-тільки закипає:
— Ги-ш... ги-ш... ги-ш!..
— Ех, ви... ш-шмаркачі!—нареготавшись, сказав Книш.— Ну, хапайтесь ондо за дядькові штани та міцно держіться, бо знову загубитесь.
І, обнявши Бурмила, він повернувся до нас спиною.
РОЗДІЛ XII
Я іду в сільмаг. Мене мати послала. По олію! Це на другий ранок після тої трагедії в кукурудзі.
У сільмазі і біля сільмагу повно людей — сьогодні неділя. Хто щось купує, хто пиво п'є, хто просто балакає, насіння лускаючи. Сільмаг у нас проти клубу — тут завжди збіговисько, а в неділю й поготів.
Помітивши мене, люди враз починають усміхатися, перешіптуватися, переморгуватися.
А дід Салимон каже:
— А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив!
— Та його ж не було в селі,— підкидає Гриць Чучеренко.
— А де ж? — «дивується» дід Салимон.
— Так у кукурудзі блукав... тиждень чи два.
— Гга-га-га! — реготом вибухнув сільмаг.
Тут і продавець дядько Кузьма не витримав, собі встряв:
— Ми недавно компаси одержали... Не треба?
— Га-га-га!
— Го-го-го!
— Ги-ги-ги!
— От хлопці!
— От артисти!
— І кіна не треба!
— Ге-ге-ге!
— Гу-гу-гу!
Взяв я олію і прожогом на вулицю. А за мною слідом регіт котиться. Хто не зустрінеться, слово кине:
— Привіт кукурузнику!
— Здоров, козаче!
— Наше вам від королеви полів!
Може, хто й просто так вітається, а мені здається, що глузливо, насмішкувато. І, може, хто десь сміється зовсім з іншого приводу, а я все на себе приймаю.
Біля клубу здоровеннецька реклама кінофільму «Тарас Шевченко» (сьогодні йтиме). Намальовано, як проганяють крізь стрій солдата.
І враз здається мені, що оживають тини обабіч, висмикуються лозини з них, шпіцрутенами свистять у повітрі. І горщики, макітри на тинах — уже не горщики й макітри, а солдатські голови в безкозирках... Як той солдат, біжу я крізь стрій — вулицею...
Вскочили ми в халепу. Це кілька днів сміятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такі!
Заніс я олію, пішов до Яви одвести душу. Зустрів його у садку — він до мене якраз намірявся.
— Здоров, Павлушо! — серйозно-серйозно сказав він.— Я до тебе.
— Здоров, а я до тебе!
— Попрощатися йшов,— одвів убік очі Ява.
— Що, посилають кудись? — здивувавсь я.
— Та-а! — махнув рукою Ява.— Зовсім з дому тікаю.
— Куди?!
— На який-небудь безлюдний, необітаємий острів.
— Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти візьмеш той острів? Тепер таких островів і не буває.
— Буває. То ти не знаєш.
— Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли доїхати? Тебе ж на першій станції зловлять.
— А я й не піду на станцію. Нащо мені станція?
—■ А що?
— У плавні подамся. Скільки там островів, не-обітаємих...
— Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам'ятаєш, як Гунька пропав?
Жив у нашому селі колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду і племені. Ніхто не знає, як він до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старі баби його святим вважали. Тихий був, нікого не зачіпав. Ходить собі по селу і сміється: «Ги-ги... ги-ги». Любив у плавнях блукати. Як заповітриться — два дні нема. Потім вертається, худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навіть узимку в плавні ходив по льоду. У великий мороз піде, розкладе на острові величезне багаття: люди вже думають — плавні горять. Приходить: «Ху,— каже,— натопив. Тепер у селі тепло буде». Два роки тому пішов Гунька у плавні, і чи то він дійсно загинув, втонув десь у болоті, чи просто подався з села — так ніхто й не знає. Більше його не бачили.
— Невже хочеш пропасти, як Гунька? — повторив я.
— Не пропаду,— впевнено сказав Ява і витяг з-під сорочки книжку.— От жив же чоловік на безлюдному острові — і нічого. Не пропав.
— Що за книжка? — питаю.
— «Пригоди Робінзона Крузо». Читав?
— Не пам'ятаю... Може, й читав. Що це за Кукурузо?
— Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже інтересна книжка.
— Книжка книжкою, а плавні плавнями. Ти краще подумай.
— Я вже думав. І вирішив остаточно. Ти мене знаєш. Я тільки хочу, щоб ти мені трошки допоміг.
Я був обеззброєний. Раз людина звертається до тебе за допомогою, од мовляти їй — свинство.
— І надовго ти збираєшся на той острів?
— Робінзон пробув на безлюдному острові двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів,— зітхнувши, сказав Ява.
— Ого-го! — аж рота роззявив я.— Це ж скільки тобі буде? Сорок з гаком. Це ми вже всі школу покінчаємо й інститути. Карафолька академіком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти...
— Що ж поробиш,— знову зітхнув Ява.
— Слухай, а хто ж буде за Книшем і Бурмилом стежити? Хто буде їх викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справді
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тореадори з Васюківки», після закриття браузера.