Читати книгу - "Малюк"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І тут я помітив на промерзлому піску сліди — темні вологі плями серед сріблястого інею. Тут проходив Малюк, проходив зовсім недавно. Сидів на гребені, а потім піднявся і пішов схилом униз, віддаляючись від корабля. Ланцюжок слідів вів у хащі, які забили дно виярку між дюнами. «Малюк!» — знову покликав я, і знову він не відгукнувся. Тоді я почав спускатись у виярок.
Я знайшов його відразу. Хлопчик лежав долілиць, витягшись на всю довжину, притулившись рукою до землі й обхопивши голову руками. Він здавався дуже дивним і неможливим тут, ніяк не вписувався він у цей крижаний пейзаж. Суперечив йому. Спочатку я навіть злякався, чи не трапилося чого. Надто вже тут було холодно і незатишно. Я присів біля нього навпочіпки, гукнув, а потім, коли він промовчав, легенько ляпнув його по голому сухорлявому задку. Це я вперше доторкнувся до нього і ледь не закричав від несподіванки: він видався мені гарячим, як праска.
— Він придумав? — запитав Малюк, не підводячи голови.
— Він міркує, — сказав я. — Складне запитання.
— А як я дізнаюся, що він придумав?
— Ти прийдеш, і він відразу тобі скаже.
— Мам-мо, — раптом сказав Малюк.
Я поглянув. Майка стояла поруч.
— Мам-мо, — повторив Малюк, не рухаючись.
— Так, дзвіночку, — сказала Майка тихо.
Малюк сів — перелився з лежачого положення в сидяче.
— Скажи ще раз! — зажадав він.
— Так, дзвіночку, — сказала Майка. Її обличчя побіліло, різко проступили веснянки.
— Феноменально! — промовив Малюк, дивлячись на неї знизу вгору. — Тріскунчик!
Я прокашлявся.
— Ми тебе чекали, Малюче, — сказав я.
Він почав дивитися на мене. Я ледве утримався, щоб не відвести очей. Страшненьке все ж таки було в нього обличчя.
— Навіщо ти мене чекав?
— Ну, як навіщо… — Я дещо розгубився, але мені відразу майнула думка. — Ми нудьгуємо без тебе. Нам без тебе погано. Немає задоволення, розумієш?
Малюк підхопився і відразу ж знову сів. Дуже незручно сів — я б так не просидів і двох секунд.
— Тобі погано без мене?
— Так, — сказав я рішуче.
— Феноменально, — промовив він. — Тобі погано без мене, мені погано без тебе. Ш-шарада!
— Ну чому ж це — шарада? — засмутився я. — Якби ми не могли бути разом, ось тоді була б шарада. А зараз ми зустрілися, можна гратися… Ось ти любиш гратися, але ти завжди грався сам…
— Ні, — заперечив Малюк, — тільки спочатку я грався наодинці. А потім я грався на озері і побачив своє зображення у воді. Хотів з ним погратися, але воно розпалося. Тоді я дуже захотів, щоб у мене були зображення, багато зображень, щоб з ними гратися. І так сталося.
Він зірвався на ноги і легко побіг по колу, залишаючи свої чудернацькі фантоми — чорні, білі, жовті, червоні, а потім сів посередині і гордовито роздивився навкруг. І мушу вам сказати, це таки було видовище: голий хлопчисько на піску, а навколо нього дюжина різнокольорових постатей у різних позах.
— Феноменально, — сказав я і глянув на Майку, запрошуючи її взяти бодай яку-небудь участь у бесіді. Мені було незручно, що я постійно розмовляю, а вона мовчить. Але вона нічого не сказала, просто похмуро дивилась, а фантоми хистко коливались і повільно танули, розповсюджуючи запах нашатирного спирту.
— Я завжди хотів запитати, — оголосив Малюк, — навіщо ви закутуєтеся? Що це таке? — Він підстрибнув до мене і смикнув за полу.
— Одяг, — сказав я.
— Одяг, — повторив він. — Навіщо?
Я розповів йому про одяг. Я не Комов. Зроду не читав лекцій, особливо про одяг. Але без зайвої скромності скажу: лекція мала успіх.
— Усі люди в одязі? — запитав вражений Малюк.
— Усі, — сказав я, щоби покінчити з цим питанням. Я не зовсім розумів, що його, власне, вражає.
— Але людей багато! Скільки?
— П’ятнадцять мільярдів.
— П’ятнадцять мільярдів, — повторив він і, виставивши перед собою палець без нігтя, почав згинати та розгинати його. — П’ятнадцять мільярдів! — сказав він і озирнувся на примарні залишки фантомів. Очі його потемнішали. — І всі в одязі… А що ще?
— Не розумію.
— Що вони ще роблять?
Я набрав у груди якомога більше повітря і взявся розповідати, що роблять люди. Дивно, звичайно, але досі я якось не замислювався над цим питанням. Боюся, що в Малюка склалося враження, ніби людство здебільшого займається кібертехнікою. Втім, я вирішив, що для початку і це непогано. Малюк, правда, не метався, як під час лекцій Комова, і не скручувався у вузол, але все одно слухав, як зачарований. І коли я закінчив, зовсім заплутавшись і втративши надію дати йому уявлення про мистецтво, він негайно поставив нове запитання.
— Так багато справ, — сказав він. — Навіщо ви прийшли сюди?
— Майко, розкажи йому, — заблагав я сиплим голосом. — В мене ніс задубів…
Майка відчужено поглянула на мене, але все ж таки почала мляво і, на мою думку, зовсім нецікаво розповідати про блаженної пам’яті проект «Ковчег». Я не стримався, почав її перебивати, намагаючись уквітчати лекцію мальовничими подробицями, взявся вносити поправки, і кінець кінцем раптом виявилося, що знов говорю я один. Розповідь свою я вирішив закінчити мораллю.
— Ти сам бачиш, — сказав я. — Ми вже було почали велику справу, але як тільки зрозуміли, що твоя планета зайнята, ми відразу ж відмовилися від нашого задуму.
— Отже, люди вміють знати, що буде? — запитав Малюк. — Але це неточно. Якби люди вміли, вони вже давно звідси пішли б.
Я не придумав, що відповісти. Тема здалася мені слизькою.
— Знаєш, Малюче, — сказав я бадьоро, — давай підемо пограємось. Подивишся, як цікаво гратися з людьми.
Малюк мовчав. Я розлючено подивився на Майку: чого це вона, справді, не можу ж я самотужки тягти на собі весь контакт!
— Ходи пограємося, Малюче, — без будь-якого ентузіазму підтримала мене Майка. — Або хочеш, я покатаю тебе на летючій машині?
— Ти будеш літати в повітрі, — підхопив я, — і все буде внизу — гори, болота, айсберг…
— Ні, — сказав Малюк, — літати — звичайне задоволення. Це я можу сам.
Я підхопився.
— Як — сам?
Його обличчям промайнуло миттєве ряботиння, піднялися і опустилися плечі.
— Нема слів, — сказав він. — Коли захочу — літаю…
— То полети! — прохопилося в мене.
— Зараз не хочу, — сказав він нетерпляче. — Зараз мені задоволення з вами. — Він підхопився. — Хочу гратися! — оголосив він. — Де?
— Біжимо до корабля, — запропонував я.
Він видав несамовитий клич, і не встигло відлуння завмерти у дюнах, як ми вже наввипередки мчали через кущі. На Майку я остаточно махнув рукою: нехай робить, що хоче.
Малюк ковзав між кущами, як сонячний зайчик. Як на мене, він не зачепив жодної
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малюк», після закриття браузера.