Читати книгу - "Печера"

Холодний нічний вітер пірнув Паулі під курточку; вона зіщулилась і міцніше вхопилася за Тританів лікоть.

— А Вічний Драматург, який тоді ще не був Вічним, а був, скоріше за все, просто шмаркатим підмайстром, — він подав усю цю історію як мелодраму. Ніби молоді впізнали одне одного в Печері… І саажиха відмовилася від трапези. Саме це й мав на увазі ваш Кович.

— Він не мій, — сказала Паула майже ображено. — Що мені до нього…

— Але ж ви з ним працюєте? — здивувався Тритан. — Передача ж буде?..

— Передача ж буде, Пауло? — Кович відчинив вікно, впускаючи в кабінет віддалений шум вулиці.

— Буде, — Паула вирішила не сідати, підкреслюючи цим, що вона тут ненадовго. — У четвер. Завтра запис… Мені доручили домовитися про інтерв’ю.

— А ви? — Кович сів за стіл, бездумно провів поглядом по строкатій сітці календаря за Паулиною спиною.

— А що я? — вона починала злитися.

— Ну, домовляйтеся, — Кович утупився їй просто у вічі.

Паула чула, що приблизно так тестують дурних дівчисьок при вступі в театральний: «Уявіть, що я ваш начальник. Умовте мене дати вам відпустку».

— А що тут домовлятися, — Паула відвернулася. — Погодитесь — добре… завтра приїде знімальна група. Не погодитесь — так і буде…

Кович поліз у шухляду. Витяг червоний маркер, коробку з-під синьої туші, складаний ножик; бездумно розклав перед собою, ніби надумав відкрити у своєму кабінеті маленьку торгову точку. Філію канцелярської барахолки.

— Пауло… Вам учорашня вистава… Чорт, це було позавчора… Ви казали, що вам сподобалося, — збрехали?

— Я не театрознавець, — сказала Паула сухо. — Що ви від мене хочете? Інтерв’ю братиме особисто пан Мирель…

— Плював я на пана Миреля, — сказав Кович замислено. — А от ваш пан Тритан Тодін мене турбує. Це дуже складна… гм… людина. Не варто було з ним зв’язуватися.

Ти ба, ну що за нахабство!..

Кілька секунд Паула обмірковувала відповідь. Чудову дошкульну відповідь-відсіч, яка б розставила все по місцях і назавжди відучила б Рамана Ковича пхати свої режисерські руки в драматургію Паулиної долі. Теж мені геній…

— Я так і знав, що ви неправильно зрозумієте, — сказав Кович сумно. — Що ж… Як хочете. Пробачте.

Паула царствено схилила голову:

— То я можу йти?

Кович зняв ковпачок з маркера, обережно поторкав пальцем широкий, як стрічка, стрижень:

— Та я, власне… Якщо вам нічого мені сказати — авжеж, до побачення…

Вона зробила крок до дверей. Завагалася — здається, вона знову забула про щось важливе. А, так…

— То як інтерв’ю?

— Інтерв’ю, — бездумно повторив Кович, звертаючись до маркера. — Як вам, Пауло, така тема для інтерв’ю… Образи Печери, відбиті людською фантазією?.. Ні, не відповідайте. Ваше лице промовистіше за слова…

Паула ковтнула слину. Кович не дивився на неї — устав, підійшов до вікна, сів на низьке підвіконня, Паула злякалася, що він зараз кинеться вниз.

— Скажіть, Пауло… З вами більше не траплялось… Як тоді, з машиною? Ніщо вашому життю не загрожувало?..

Паула мовчала, але Кович, виявляється, міг вести діалог і з німим співрозмовником.

— Бачу… По очах бачу — щось було. Один раз? Скільки? Що, знову випадковість?..

— Випадковість, — сказала вона глухо. — Що вам до того?..

— Нічого… — Кович знизав плечима, дивлячись кудись униз, за вікно. — Ага… Дін відпустив народ з репетиції. Паскудно, мушу сказати, йде п’єска…

— Буває, — сказала Паула, аби щось сказати.

— Пауло, — Кович обернувся од вікна, обличчя його було холодне й тверде. — З тобою бувало, що, дивлячись на людину, ти думала: а хто вона в Печері?..

— Ні, — сказала Паула швидко. Затнулася, подумала, насилу процідила: — Ну… може, й так, але…

— А зі мною постійно так, — Кович роздратовано прибрав з лоба розпатлане вітром волосся. — Тепер постійно. От дивлюсь я на пана Тритана Тодіна… Хто він у Печері, Пауло, як ви думаєте?

Унизу, біля службового входу, вирвавшись з репетиції, голосно говорили, сміялися, дуділи в якусь дудку молоді актори. У двері несміливо постукали.

— Зайнятий! — гаркнув Кович од вікна; по той бік дверей, очевидно, сахнулись, і навіть голоси внизу якось розгублено принишкли.

— А навіщо про це думати? — спитала Паула, дивлячись на синій клаптик весняного неба за вікном.

— Само приходить, — Кович поморщився. — Я б і радий, та… Ти не дивуйся, що я про все це говорю з тобою. Просто ти мене можеш зрозуміти, бо на власній шкурі…

Він осікся.

— Розумію, — відгукнулася Паула тихо. І додала, несподівано для себе: — «Перша ніч» — справді слабка п’єса?

Кович спохмурнів:

— Ну, як сказати… А чого ти вирішила, що вона слабка?

Паула промовчала — та Ковичу відповідь і не була потрібна.

— А, це думка пана Тритана Тодіна… — констатував він байдуже.

Паула розізлилася:

— А своєї в мене немає — я не читала…

— Так? — Кович несподівано наче ожив. — У мене дома… Одно слово, хочеш, дам почитати?..

* * *

Поєднання й перестановки — Паула ледве встигала стежити за мінливим зображенням на екрані.

Вона сиділа, обплутана сенсорами, слухняно ловлячи знайомі асоціації серед мінливих абстрактних картинок на екрані; минала третя година в лабораторії, Тритан не втомлювався, а їй незручно було просити його про перепочинок.

Сьогодні він показав їй її власне генеалогічне дерево, складене до восьмого покоління предків. Паулі важко було уявити, скільки архівної роботи за цим деревом стояло, вона довго й захоплено перечитувала імена предків, які занурювали її в глибину часів; вона була вражена і вдячна, а тому чесно й ретельно, не дратуючись, відповідала на незліченну кількість питань, половина з яких були такі інтимні, що, здавалось, їх нескромно промовляти вголос.

Вона розповідала про дитинство. Через силу розповідала про трагічну загибель батьків, про страхи, про Стефану; вона відповідала на питання про школу, улюблену їжу, випорожнення й сечовипускання, пристрасті, захоплення й першу менструацію. Після напруженого двогодинного допиту голова її стала, як м’яч, і тоді Тритан посадив її перед екраном, і вона дивилася, ледве ворушачи губами:

— Кішка… Гриб… Гроза… Дим над багаттям… Амеба під мікроскопом… Цвях… Ой…

Вона відсахнулась і заплющила очі; її до шалу налякала плямка, яка поволі розпливалася на екрані. Вона навіть спробувала зірватися на ноги, але вчасно схаменулася, краєм ока глянула на Тритана, усвідомила власну дурість, утому, бездарність…

Тритан дивився похмуро й не усміхався — Паула подумала, що її дурна поведінка серйозно поплутала йому карти.

— Що сталося, Пауло?

— Нічого, — вона хотіла всміхнутися, але не змогла.

— Страшно?

— Привиділось.

Тритан зсунув униз якийсь важіль — екран згас; Паула, закусивши губу, встала з крісла — й одразу осіла знову. Запаморочення. І чомусь — тупий зубний біль.

Тритан дивився, і в його погляді