Читати книгу - "Печера"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Якби Розганяй зараз усміхнувся — байдуже як: бридко, з розумінням чи глумливо, — Паулі, можливо, захотілось би дати йому по пиці. Та Розганяй був серйозний, навіть сумний; він не збирався Паулі дошкуляти. Він просто констатував безперечний, на його думку, факт.
— Подивимося, — сказала Паула ухильно.
Надворі до неї підійшов пес. Чорна кошлата велетенська собацюра з флегматичним виразом кошлатої морди.
Паула сповільнила крок, згадуючи, чи не лишилося в дипломаті недогризків від учорашнього бутерброда з ковбасою; вона навіть зупинилася біля якоїсь огорожки, щоб, поклавши на неї портфель, одразу ж перевірити свої припущення.
— Не скажете, котра година?
Паула механічно глянула на годинник:
— Пів на першу…
— Дякую.
Паула сягнула рукою в дипломат, намацала поліетиленову торбинку — і раптом обернулась мов обпечена.
На десятки метрів навколо не було жодного перехожого: пес з гідністю віддалявся. Ішов, знехтувавши бутерброд і Паулину увагу; проста відповідь на питання про час була для пса чомусь важлива, можливо, в нього призначено побачення…
Паула озирнулася знову. Сіла на залізну огорожку, на неї зі співчуттям глянула бабуся, що йшла по протилежному боці вулиці.
Ні. Вона не божеволіє. Ні, ні, авжеж ні.
— …Він на репетиції.
Вахтер покликав якусь кучеряву дамочку, виряджену, як тропічна квітка. Не зуміла стати актрисою, подумала Паула. Дамочка виявилася секретаркою при Ковичі — і тепер дивилася на Паулу підозріло, як на можливу конкурентку. Що це з ними, подумала Паула втомлено. Потрібен мені ваш Кович, як котові малина, подумаєш, великий принц… Він же не балакучий пес. Що за маячня…
— Він на репетиції, — повторила дамочка твердо. — Якщо у вас є час — почекайте…
— Немає в мене часу, — Паула стала в позу одноногої чаплі й поклала дипломат на підтягнуте праве коліно. — Прошу, передайте йому… Від пана Миреля, студія художніх програм, четвертий канал.
Лице в дамочки перемінилося — можливо, вона була шанувальницею саме програм пана Миреля; виклавши касети на стойку вахтера, Паула з чистою совістю подалась до виходу.
— Стривайте!..
Паула, чия рука вже лежала на ручці дверей, невдоволено озирнулася.
— Це ви — Паула Німробець?
Ось він, тягар слави, подумала Паула пригнічено.
— Я. А що таке?
Кучерява дамочка збентежилась:
— Пан Кович просив… якщо ви прийдете, викликати його з репетиції.
Яка честь.
За скляними дверима поспішали у своїх справах пішоходи, колихалася трава на газонах, відцвітали тюльпани; Паула спокійно могла б сказати: ні. Вибачте, спішу; передайте панові Ковичу касети і моє шанування…
Можливо, Кович вирішить, що вона злякалася?..
Кучерява дамочка привітно вказувала шлях за звичайно неприступну, а тепер таку гостинну вертушку; Паула раптом зрозуміла, що страх як хоче побачити справжню репетицію.
Хоч одним оком.
Так звана мала репетиційна була завбільшки як невеликий спортзал; дерев’яні крісла, секціями по чотири, починалися просто від дверей і заважали їм до пуття розкритися. У протилежному від дверей кутку стояла вигородка — три чорні сліпі ширми, складана драбина і велотренажер; Паулин погляд спершу спинився на величезній блондинці в закритому купальнику, яка сиділа на драбині верхи. Потім у поле її зору потрапив немолодий гладкий чоловічок у спортивному костюмі, що стояв навколішки перед розшарпаною сірою книжечкою без палітурки. І вже потім її погляд зупинився на широкій спині чоловіка за маленьким, підсвіченим лампою столиком; чоловік клацав пальцями, відбиваючи ритм. Як смерть з кастаньєтами, мигцем подумала Паула.
— Я не знаю, — з жахом у голосі говорив товстун, позираючи при цьому в книжечку, — я не знаю жодної людини, яка відповідає цьому описові, Каро…
Блондинка всміхнулася:
— Невже? У тебе справді така коротка пам’ять?
Товстун повернувся до неї, щоб поглянути знизу вгору:
— Я гадав, що ти простила мене, Каро…
Паула озирнулася: серед дерев’яних рядів виднівся ще десяток спин і потилиць — люди в спортивних костюмах сиділи нерухомо, так, ніби дію на майданчику бачили вперше і востаннє.
— Мене лякає твоя невблаганність, — промовив товстун, подумав і справді зобразив на обличчі страх. Очевидно, щоб його не зрозуміли хибно.
Блондинка дзвінко розсміялася, легко зіскочила з драбини, граціозно здійняла руки, ніби збираючись танцювати, і раптом завмерла, зневажливо дивлячись на когось у темному кутку зали. Паула повернула голову — в кутку сидів за пультом магнітофона худючий неуважний хлопець. Під поглядом блондинки хлопець смикнувся, поспішаючи ввімкнути музику.
— Лажа, — крізь зуби процідив чоловік за столиком. — Лажа… Клоро, роби своє. Ти повинна чути музику ВСЕРЕДИНІ. Далі, не зупиняйтесь, далі…
Паула з тугою дивилась, як блондинка танцює навколо товстуна; той злякано відсунувся — й одночасно силувався перегорнути сторінку розтерзаної книжечки, звіряючись, мабуть, з текстом ролі. Блондинка легко махала ногами, злітала й падала на шпагат. Паула відчула глуху заздрість. Вона завжди заздрила чужій гнучкості й ритмічності, довгим ногам і тій легкій зіпсутості, яка надає обличчю й рухам свого неповторного, особливого шарму.
Тим часом кучерява панянка, безшумно продершись крізь хащу дерев’яних крісел, досягла нарешті режисерського столика й схилилася над вухом повелителя блондинок. Неголосне бурмотіння-перепросини; Паула дивилась, як Кович обертається. Повільно, наче побоюючись побачити за спиною податкового інспектора.
Вона не бачила його обличчя. У нього за спиною горіла лампочка.
— Здрастуйте, — сказала вона чорному силуетові.
Чоловік за столиком підвівся; блондинка, секунди дві тому закінчивши танець, тепер переводила дух, не відриваючи від Ковича відданого запитального погляду.
— Діне, — зронив Кович собі під ніс.
З-за ширми визирнув якийсь безбарвний рябий хлопчина років, напевне, сорока.
— Пройди з другим складом… Зауваження потім.
Рябий хлопчина кивнув; товстун полегшено звівся з колін, блондинка почала вивчати зачіпку на тілесного кольору лосинах, з-за ширми вислизнуло двоє хлопців і дівчина, а ряди дерев’яних крісел захиталися — з різних місць репетиційної зали вибиралися, очевидно, актори другого складу.
— Привіт, Пауло.
Кович стояв поруч — Паула відчула запах, що від нього линув. Устояний, багаторазовий, багатошаровий запах кави.
Позавчора ввечері — точніше вночі, коли Тритан проводжав Паулу додому після бесіди з Ковичем, вона не втрималась і спитала:
— А що за легенда надихнула Вічного Драматурга на цю, як її… «Останню ніч»?
— «Першу ніч», — поправив Тритан неуважно.
Паула почервоніла — на щастя, було темно.
— Не дивно, що ви не знаєте, — Тритан цілком правильно витлумачив її збентеження. — Це відверто слабка п’єса… рання п’єса великої людини. Непопулярна… на мою думку, заслужено. А легенда… що легенда. Закохана пара одружилася — і в першу ж шлюбну ніч обоє потрапили в Печеру, зустрілись, і дружина-саажиха розтерзала чоловіка-схруля…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Печера», після закриття браузера.