Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том 2"

class="p1">Помешкання наше завжди було повне хімікалій чи якихось свідчень про злочини, й вони щоразу опинялись у найнесподіваніших місцях, — наприклад, у маслянці чи в іще недоречнішому місці. Але найбільшою карою для мене були Холмсові папери. Він страшенно не любив знищувати документи, надто якщо вони були пов’язані з колишніми його справами, але розібрати свої папери й дати їм лад йому вистачало мужності лише раз або двічі на рік. Як я вже згадував у цих уривчастих спогадах, припливи шаленої енергії, що допомагали йому в тих бездоганних розслідах, які прославили його ім’я, змінювалися в нього байдужістю, повним занепадом сил, коли він цілісінькі дні лежав на канапі зі своїми книжками та скрипкою, лише зрідка підводячись, щоб підійти до столу. Отак місяць за місяцем паперів накопичувалося дедалі більше і в усіх кутках кімнати громадилися стоси рукописів, які він нізащо не дозволяв палити, й ніхто, крім господаря, не мав права прибирати їх.

Одного зимового вечора, коли ми сиділи вдвох біля вогню, я наважився натякнути йому, що оскільки він уже перестав заносити нотатки до свого записника, йому не гріх було б витратити години зо дві, щоб надати нашій кімнаті трохи затишнішого вигляду. Він не міг не визнати мого прохання справедливим і з доволі похмурим обличчям подався до своєї спальні, звідки незабаром вийшов, тягнучи за собою велику бляшану скриню. Поставивши її посеред кімнати й сівши поруч на стілець, він одкинув віко. Я побачив, що скриня була вже на третину повна паперів, ув’язаних у паки червоною тасьмою.

— Тут є цікаві справи, Ватсоне, — мовив він, позираючи на мене лукавими очима. — Якби ви знали, що лежить у цій скрині, то, напевно, попросили б мене видобути з неї деякі папери, а не ховати там інші.

— То це записи ваших колишніх справ? — спитав я. — Я не раз шкодував, що не маю нотаток про ці історії.

— Так, любий друже, всі вони відбулися ще до того, як у мене з’явився літописець, що задумав мене прославити. — Він м’якими, лагідними порухами діставав паку за пакою. — Не всі вони були вдалі, Ватсоне, — провадив він, — але є серед них кілька цікавих невеликих загадок. Ось, наприклад, опис убивства Тарлтона, пригода з Вамберлі — власником винарні, випадок зі старою росіянкою, дивовижна історія алюмінієвого костура, повна розповідь про кульгавого Ріколетті та його огидну жінку. А це… це справді дещо варте особливої уваги.

Він сунув руку на самісіньке дно скрині й витяг дерев’яну коробочку зі зсувною кришкою, схожу на ті, що в них продають дитячі іграшки. Звідти він дістав пожмаканий папірець, старовинний мідний ключ, дерев’яний кілок із намотаним на нього мотузком і три старі іржаві металеві кружальця.

— Ну, друже, що ви скажете про ці скарби? — спитав він і посміхнувся, побачивши моє здивування.

— Просто-таки дивовижна колекція.

— Вельми дивовижна, а історія, пов’язана з нею, здасться вам іще дивовижнішою.

— То ці пам’ятки мають свою історію?

— Навіть більше від того — вони самі є історією.

— Що ви хочете цим сказати?

Шерлок Холмс узяв одну за одною ці речі й розклав на краєчку стола. Потім умостився в кріслі й оглянув їх із задоволенням в очах.

— Це все, — мовив він, — що я залишив собі на пам’ять про пригоду з «Обрядом родини Масґрейвів».

Я раніше чув від нього про цю пригоду, але жодного разу мені не пощастило довідатися про її подробиці.

— Я був би радий, — сказав я, — якби ви розповіли мені про неї.

— І залишив оце все сміття неприбраним? — лукаво спитав він. — А як же з вашою охайністю, Ватсоне? Проте я й сам хотів би, щоб ви додали цю справу до своїх літописів, бо вона має такі подробиці, що роблять її єдиною в хроніці злочинів не тільки нашої, а й будь-якої іншої країни. Збірка моїх невеличких успіхів, звичайно ж, була б неповною без опису цієї дивовижної історії.

Ви, мабуть, пам’ятаєте, як пригода з «Ґлорією Скотт» і моя розмова з отим нещасним чоловіком, про долю якого я розповідав вам, уперше привернула мою увагу до професії, що стала потім справою мого життя. Ви бачите, як добре відоме тепер моє ім’я: не тільки публіка, а й поліція вважають, що слово моє остаточне у вирішенні сумнівних справ. Але навіть тоді, коли ми з вами щойно познайомилися, — тоді я саме взявся до справи, що її ви увічнили під назвою «Етюд у багряних тонах», — я мав уже чималу, хоч і не дуже прибуткову практику. Ви не можете собі уявити, Ватсоне, як важко мені доводилося спочатку і як довго я чекав на успіх.

Коли я вперше приїхав до Лондона, то оселився на Монтеґю-стрит, на розі поблизу Британського музею, і там мешкав, заповнюючи своє дозвілля, — а в мене його було аж занадто, — вивченням усіх тих галузей знань, що могли б придатися мені в практичній роботі. Часом до мене звертались у справах, найчастіше за порадою давніх товаришів-студентів, бо впродовж останніх років мого перебування в університеті там багато говорилося про мене й мої методи. Третьою з цих справ і була справа з «Обрядом родини Масґрейвів», і те зацікавлення, яке збудив цей химерний ланцюг подій, а також вагомі наслідки, до яких призвело моє втручання, стали першим кроком на шляху до мого нинішнього становища.

Реджинальд Масґрейв навчався в одному коледжі зі мною, й ми навіть приятелювали з ним. Його не дуже шанували серед нас, хоча мені здавалося, що та зарозумілість, якою йому дорікали, була лише спробою приховати надзвичайну природну соромливість. Зовні ця людина була справжнім аристократом — витончені риси обличчя, горбкуватий ніс, великі очі, вишукані манери. Це справді був нащадок одного з найдавніших родів королівства, хоч і молодшої його гілки, яка відділилася від північних Масґрейвів у шістнадцятому столітті й оселилась у західному Сасексі; їхня садиба, замок Гарлстон, — одна, мабуть, із найдавніших будівель графства. Здавалося, що місце народження залишило свій відбиток на зовнішніх рисах цього чоловіка, й коли я дивився на його бліде, тонке лице й гордовиту поставу, то мимоволі уявляв собі сірі баштові склепіння, ґратчасті вікна та інші шляхетні рештки феодального будівництва. Зо два рази нам випало поговорити, і я пам’ятаю, що кожного разу він жваво цікавився моїми методами спостережень та висновків.

Я не бачився з ним років із чотири, аж поки якось уранці Масґрейв з’явився до мене на Монтеґю-стрит. Він майже не змінився, був бездоганно вбраний, — він завжди був чепуристий, — і зберіг ту саму витончено-спокійну поведінку, притаманну йому й опісля.

«Як