read-books.club » Фентезі » Шмагія 📚 - Українською

Читати книгу - "Шмагія"

172
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Шмагія" автора Генрі Лайон Олді. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 31 32 33 ... 83
Перейти на сторінку:
у терцію, тицьнув головешкою у ґніт, дочекався гадючого шипіння – і галопом помчав до воріт. Встиг упасти ниць під зрубом колодязя, закриваючи шолом обома руками…

Мамцю моя Нижня!

Одного разу Андреа сподобився бачити випробування Просперо Кольрауном нового штурмового композит-закляття «Гнів Водолія». «Вогнегас Вейншмеєра» спрацював нітрохи не гірше! У всякому разі, голосніше. Діжка з гуркотом розлетілася на друзки, водяний вал облив усе навколо. Будинок надсадно крекнув, скособочився, дав кіптяви, але встояв. Полум’я без успіху спробувало воскреснути, булькнуло, засичало… На жаль. Цілковитий крах.

Пожежа спливла парою і забралася до праотців.

У окремий рай для пожеж, де все вічно горить і ніхто не гасить.

Глядачам біля воріт дісталося досхочу. Особливо хоробрим, які не побажали сховатися. Змокли до нитки, двом засвітило по лобі уламками: діжки рвуть, друзки летять. На щастя, мимохіть. Пожежники вже ломилися назад на подвір’я: розтягувати крюками та вручну заливати рештки прибудови, з якої валила пара. Щоб знову не зайнялося. Пощастило Шишмарю. Майно, якщо відверто, не надто постраждало. Дружина жива-здорова…

– Тіль… Тілечку… Він там спав завжди!

Бліда, з очима, запаленими від диму, Фержерита давилася риданнями й запізнілим жахом. Шишка втішав дружину, невміло гладячи по волоссю. Кострубата й жорстка, долоня чинбаря найменше була придатна для пестощів. Але ж дивись ти – виходило.

– Ваш син звичайно спав у цьому флігелі?

– Так, пане…

– Тоді вважайте, що вам пощастило.

Пусті, безглузді слова – дитина ж бо зникла й дім ледь не згорів! Але що ще міг сказати Андреа в такій ситуації?

– Мамцю! Мамцю, я тут!

Чаклун озирнувся та виявив, що дивовижна ніч триває. За п’ять кроків від погорільців стояла руда відьма Меліс Лімісдейл, тримаючи за руки двох хлопчаків приблизно одного віку. Перший, білявий непосида, палав здоровою дитячою цікавістю, намагаючись звільнитися від надокучливої опіки. Білявого малефік раніше не зустрічав. Другою дитиною був Тіль Швелер, живий і, судячи з ентузіазму, здоровий.

– Тіль! Я тебе вб’ю, мерзотнику! Ми тут божеволіємо…

– Ферж, постривай…

– Мамцю, а ми зовсім згоріли? Ми на вулиці житимемо?! Мамцю, не бийся…

Поки тривала щаслива екзекуція, Андреа, про якого в метушні забули, не гаяв часу. Недавній павучок-астралоходець відчув себе лягавою, що взяла слід. Так, слід цілком міг виявитися помилковим. Але, щоб з’ясувати це, по сліду треба як мінімум дійти до кінця.

– Гарний знак: почати день із доброї справи, – чемно привітався чаклун з відьмою.

– І вам тієї ж радості, пане. Теж мені – знак! Розбудили чесну жінку серед ночі…

– До речі, ще раз молю пробачити мені вчорашні слова.

Я зовсім не мав на увазі… Ви мене розумієте?

– Розумію. Я не ображаюся.

Тон відьми свідчив швидше протилежне. Хлопчисько Меліс запхав пальця в ніздрю та скептично витріщився на малефіка. Пичка в нього була хитра-прехитра, начебто дитина творчо замишляла виняткову капость.

– Це ви розшукали зниклого Тіля?

– Ні. Сам до мого дому прибився. У мене сон чутливий. Чую: подвір’ям хтось блукає і пхинькає. Я на ґанок… Одним словом, одяглася, взяла втікача за руку та сюди. Кажу ж, пане, пуста історія…

«А цього, – виразно глянув малефік на білявого, – навіщо прихопила?»

Меліс усе зрозуміла правильно:

– І цей неслух прокинувся. Самого вдома залишити? Світлицю догори дном переверне, я його, шалапута, знаю! – і відьма суворо глянула на «шалапута», але той і вухом не повів. – Довелося з собою брати.

– Ви часом не відстежили, звідки Тіль з’явився?

– Кривдите, пане! Перш за все. Слідок через місток тягнеться.

– Виходить, хлопчисько з лісу вийшов?

– Виходить, що так.

Мускулюс замислився, вкотре намагаючись скласти мозаїку головоломки. Із замішання його вивів бас Леонарда Швелера:

– …У ніжки, у ніжки майстрові Андреа! Він цілу ніч ворожив, сам бачив. З лиця спав, почорнів! Тіля повертав, благодійник!

За мить чаклун пожалкував, що не згорів на пожежі. Його обступили люди, відтіснили вбік відьму з білявим малим. Шишмар із дружиною шумно повалилися «благодійникові» в ноги. Брандмейстер у запалі почав гамселити зірваним шоломом по возі, лякаючи коней. По юрбі шурхотіло перешіптування:

– Святий!

– Заступник наш!

– Рятівник…

Мускулюс відчув себе білкою в колесі. Театр, де раз за разом іде одна-єдина недоладна трагікомедія, котру й дивитися нудно, а вже брати участь у ній – і поготів. Терпи, чаклуне, магом будеш!

– Устаньте! Та встаньте ж бо!

– Все, що в нас є! Усе, чого побажаєте…

Тягар незаслуженої слави давив на шию тяжче за ярмо. Чаклун обурився:

– Цитьте!

І запанувала тиша.

– Встати!

У голосі прорізалися ланд-майорські нотки.

– Встаємо, ми встаємо!

Уже краще. Все-таки в становищі святого є певні переваги.

– Ніякої платні я з вас не візьму. Ні грішми, ні іншим добром. Тілю, підійди до мене.

Юрба зойкнула. До малефіка раптово дійшло, що його цілком могли зрозуміти перекручено. Грошей, мовляв, не візьму, а заберу вашого сина! Я його врятував, я його, приміром, і в Чурих продам! Тьху, напасть! Наслухалися балад, недоумки! Пояснюй їм тепер…

Тіль мовчки наблизився до суворого дядька. Андреа, начхав на домисли цікавих, присів перед хлопчиськом навпочіпки.

– Розкажи мені, Тілю, де ти був?

– Я грався в «чаклунів-розбійників». Із дівчинкою.

– Із дівчинкою в жовтій сукні?

– Так! А ти звідки знаєш?

– Я чаклун. Я все знаю. І де ви гралися?

– Таж ти й так усе знаєш, раз чаклун!

Швелер-молодший виявився занадто кмітливим.

– Знаю. Але хочу почути від тебе.

– Ми в кущиках гралися, – на щастя, хлопчисько вдовольнився такою постановкою питання. – В колючих. Де ягоди ростуть. Ми туди раніше з мамцею ходили…

– Це, мабуть, на Їжачій Рукавиці! – поквапливо докинула Фержерита.

– Авжеж, я там їжачка бачив!

– Погане місце. Прокляте… – забурмотіли в юрбі.

– А як ти туди потрапив, Тілю? Тебе хтось привів?

Хлопчик розгублено втупився в малефіка, наморщив чоло.

– Я гуляв… Ми гралися… З дівчинкою. А потім я пішов додому.

– Тебе хтось відвів? До дівчинки?

– Ні. Не пам’ятаю. А додому мене тітка відьма привела! – малий із гордістю вказав на Меліс.

Подальші розпитування марні, зрозумів Андреа. Тіль був одностайний із Іскрою Гонзалкою: діти нічого не пам’ятали. Малефік трішки відкрив «вороняче баньши» – впевнитися в тому, що знав і так. Ось вони, жмути гару. Тануть, розсіюються. Цієї ночі Тіль Швелер мусив умерти. Згоріти в пожежі.

І якщо залишився живий, то ніяк не завдяки «святому» Андреа Мускулюсу!

Малий тихо чекав, коли дядько-чаклун скінчить ворожити. Мускулюс посміхнувся Тілю, устав, із хрускотом потягся, розправляючи затерплі плечі.

– Забирайте хлопця додому. До ста літ житиме. Меліс, ви не проведете мене?

Відьма з відвертим зітханням кивнула. Біч-о-біч, немов добропорядне подружжя, вони рушили вулицею. Світало. Ранкова рожевість укрила небо на

1 ... 31 32 33 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шмагія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шмагія"