Читати книгу - "Таємниця зміїної голови"

— Сюди! — гукнув Богдан.

За мить усі четверо оточили порослу травою та чагарниками дірку в землі, обкладену по краях камінням та, як годиться, накриту для безпеки іржавим шматком ґрат. Перезирнулися хлопці.

— Ти точно певен, що нам… ну… сюди… В смислі — туди? — обережно запитав Льонька, киваючи на яму.

— Не знаю, — чесно визнав Данило. — Але якщо ми знайдемо десь тут ще одну таку дірку в землі…

— Там можуть бути щури! — вирвалося в Гайдамаки.

Богдан тут же перехопив ініціативу — пригадав, як у печеру Льонька поліз першим, відтерши його.

— Ти що, боїшся? Ану, пацани, взяли! На раз-два!

І тут же Майстренко першим схопився за ґрати. Вухо взявся зі свого боку, Данило допоміг. Льонька не встиг оговтатись, як решітку вже відсунули вбік. А Бодя, не дозволивши собі навіть на мить завагатися, сів на краєчок та стрибнув униз.

Розділ 27

У якому наші герої проходять крізь стіну

Приземлився Богдан на ноги.

Присів, та не впав. Під ногами — трохи сміття, але попереду, як передбачав Данило, — прохід. Не дуже високий, хоч достатньо широкий. Нагнувся Богдан, обережно посунув у вологу темряву, поки страх невідомого остаточно ним не заволодів. Забув на мить про ліхтар, швидко згадав, присвітив.

Промінь вихопив із підземної темряви щось велике й громіздке. На якусь мить хлопцеві здалося — воно ще й ворушиться. Навіть сахнувся, збираючись ганебно тікати. Та враз зупинився, вилаяв сам себе пошепки. Очі вже трохи звикли до темряви і тепер він розгледів перед собою брилу. Таку ж саму, як у тому підземеллі. Вона перегороджувала хід, але, як у попередньому випадку, не повністю, лиш наполовину.

— Е, ти чого там застряг? — почулося згори. Бабай забрав?

— Стрибайте! — гукнув Богдан у відповідь. — Схоже, тут теж угадали!

Один за одним всі інші пострибали в яму. Відразу стало тіснувато. Проте навіть у такій колотнечі Данило встиг помітити: стіни цієї ями теж підмуровані камінням. Тому вона й простояла так довго.

Знову не витрачали часу на розмови — вервечкою полізли вперед, у темну вологу пащу підземелля. Довелося перелазити через брилу, далі рухалися навкарачки, та пересування не було складним. Хід, у якому вони опинилися, так само мав підмуровані стіни, тягнувся прямо, і, як всі вже зрозуміли, був прокладений нижче рівня рову.

Довжиною це підземелля було не більше за стометрівку. Може, навіть менше, ніхто ж не вимірював. Просто в один момент прямий та довгий прохід завершився поворотом праворуч. Тут уже можна було встати. Данило зі своїм ліхтариком протиснувся вперед, Богдан теж додав світла. Перед собою вони побачили не дуже широкий, але й не надто вузький підземний коридор. Куди він вів — невідомо.

— Щурів нема? — поцікавився ззаду Льонька.

— Та глохни вже зі своїми щурами! — огризнувся Бодя, легенько штовхнув ліктем Данила. — Де ми, як ти думаєш?

— За логікою — на території замку. Точніше — під нею. Десь у тому боці — двір, — Данило кивнув ліворуч. — Погнали далі? Раз уже зайшли…

Тепер він рухався попереду. Подальший перехід був не складний, а коридор — досить високий. Звісно, доросла людина тут мусила б пригинатися. Хлопці ж пересувалися вільно, вже навіть не відчуваючи тиску поверхні над головами.

Поворот.

Коротка галерея — ще один поворот.

Дійшовши до кінця проходу, Данило вперся в першу кам'яну сходинку, що вела кудись нагору. Вже зовсім відкинувши сумніви, маючи намір рухатися лише вперед та дійти до кінця, яким би він не був, хлопець рішуче поставив ногу на сходинку. Лише попередив:

— Обережно, під ноги дивіться…

Сходи були звивисті. Данило машинально почав їх рахувати. Тридцять сьома була останньою, верхньою. Вона вивела до невеличкого вузького мурованого ґанку та вперлася в суцільну кам'яну стіну.

— Отак, — тихо промовив ззаду Богдан, теж видершись нагору. — Називається, приїхали.

— Що там? — нетерпляче почулося знизу.

Вухо з Льонькою не мали куди стати, товклися на сходинках. У темряві відразу стало тісно.

— Стіна, — пояснив Данило.

— Правильно. Під землею були, під водою пройшли. Тепер треба якось за стіну пролізти, — озвався Вухо.

— Я б сказав — крізь стіну, — Данило висвітив мур променем. — Не головою ж її… Мусить же бути щось. У цього Ружича все не просто так…

Він провів по стіні рукою. Жодного натяку на те, що десь тут повинні бути двері, які можна відчинити так само, як той прохід у печері. Нічого, жодного отвору. Суцільна мурована твердь.

Рука ковзнула далі. За нею — промені двох ліхтарів.

А це що таке?

— Дай сюди світла, — чомусь пошепки мовив Данило, вдивляючись у те, на що натрапило око.

Богдан підсунувся майже впритул. Тепер вони обоє бачили малюнок, вибитий на камені. Данило навіть торкнувся його пучками пальців.

— Це що таке? — прогудів йому Богдан просто у вухо.

— Так колись зображували квітку. Бачив я у книжках татових такі гравюри.

— Звичайну квітку?

— Ні, ось це — троянда. Так її малювали в лицарські часи. Ну, а Козицький в усьому намагався наслідувати лицарів… Думаю, це просто така позначка…

— Ружа! — раптом почулося ззаду.

Данило рвучко обернувся на голос Вуха. Навіть мало не збив з ніг Богдана. Той втримався, схопившись за стіну.

— Яка ружа? До чого тут ружа?

— Троянда — це ружа. У наших краях цю квітку ще й так називають.

— До чого тут… — спробував щось сказати Богдан, та Данило знову штовхнув його в темряві.

Тепер уже — навмисне.

— Троянда. Ружа. Ружич! — вигукнув він. — Михайло Ружич! Оце все — плід його фантазії! Робота його розуму! Хіба ви забули, що в нього все має значення? Знак ружі — підказка.

Не знав ще Данило Лановий, чи правильно робить. Діяв, як відчував.

Поклав руку просто всередину зображення квітки. Натиснув.

Нічого.

Натиснув сильніше.

Теж нічого.

— Ану, дайте щось важке! — крикнув не повертаючись.

Знизу передали каменюку. Данило примостив її до викарбуваної ружі, натиснув утретє, сильно, наскільки зміг.

Є!

Засув зі скрипом, але прийшов у дію. Зображення по контуру посунулося всередину. В перехресному світлі чотирьох ліхтариків повільно відсунулася стіна.

Стояти й дивуватися, роззявивши роти, не стало вже терпцю. Данило