Читати книгу - "Артур і мініпути"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Артур підіймається, тримаючись руками за голову. Вода в озерці дістає йому до пупа.
А принцеса все ще пускає бульбашки, бо дуже боїться води. Перелякана, вона не розуміє, що втопитися тут не зможе, навіть якщо дуже цього захоче.
— Не бійся, Селеніє! Тут мілко! Під тобою тверде дно! — підбадьорює її Артур. Він навіть думки не допускає, що міг би покепкувати з пихатого дівчиська.
— Та-а-а-к! Видно, й справді, закохався, — зауважує Барахлюш.
Нарешті Селенія відважується стати на ноги. Відчувши тверде дно, вона випрямляється на повен зріст.
— Ха-ха-ха! Це всього лиш вода! — передражнює принцесу рідний брат, готовий також стрибнути в озерце.
— Я можу забрати свої шнурки? — шипить Селенія і, вихопивши їх із Артурових рук, починає мудрувати над новою зачіскою.
— Послухай-но, Артур сьогодні вже двічі врятував тобі життя! — нагадує Барахлюш принцесі, намагаючись уникнути сварки.
— На його місці так вчинила б кожна вихована людина, — відповідає Селенія. Вона все ще сердиться.
— Мабуть… Але ж бодай на «дякую» він заслужив? — наполягає Барахлюш.
Артур подає знак, щоб він замовк. Але Барахлюш полюбляє дратувати сестру, особливо коли вона забуває про ввічливість.
Нарешті Селенія завершує ворожити над зачіскою — на її голові з'являється споруда, схожа на вороняче гніздо. Принцеса впевнено йде до Артура й вихоплює в нього з рук могутній меч. Якщо він хоч натяком образить її зачіску, вона без жалю рубоне… Та хлопчик мовчить. Зрозумівши, що їй не вдасться зірвати на ньому злість, Селенія вирішує діяти інакше.
— Красно дякую! — сухо промовляє вона без будь-яких почуттів і розвертається на сто вісімдесят градусів.
— Принцеси завжди такі! — знизує плечима Барахлюш.
Артур тепер знає, що легше приборкати бурхливу ріку, аніж зрозуміти, що хоче примхливе дівчисько.
— Ну, ще довго будете там стовбичити? — кличе хлопчиків Селенія.
РОЗДІЛ 14
Втративши будь-яку надію знайти свого онука, бабусенька телефонує в поліцію.
За півгодини на ґанку вже стоять двоє полісменів і чемно тримають у руках кашкети. Вони поштиво вітаються з бабусею, засвідчуючи, що уважно її вислухають. Один навіть наготував блокнот і олівець, щоб записати особливі прикмети хлопчика, який зник.
— Чотири роки тому ось так пропав мій чоловік, а тепер — онук… Я не витримаю таких втрат, — бабусенька говорить плутано і мне в руках мережану хустинку.
— Заспокойтеся, мадам Сюшо, — говорить один із полісменів. — Можливо, ваш онук пішов погуляти і непомітно заблукав. Нічого дивного — після таких хвилювань… Я переконаний, він зголодніє і повернеться!
— Він не міг піти далеко від дому, — втішає бабусю другий полісмен і приклавши долоню козирком до чола, дивиться вдалечінь, а годилось би поглянути собі під ноги!
— Ми повідомимо про вашого онука всі поліцейські пости, і я переконаний, що його швидко знайдуть. Ніхто вас у біді не залишить!
Бабусенька тяжко зітхає — і мережана хустинка має шанс висохнути.
— Щиро дякую вам, панове, щиро дякую…
Полісмени ввічливо прощаються, одягають кашкети і прямують до свого автомобіля.
Слабким помахом руки бабусенька прощається з ними. Стосильний мотор реве, з-під коліс у всі боки летять піщинки і дрібні камінці, газ із витяжної труби пригинає до землі високу траву. На мініпутів, що продираються крізь трав'яні джунглі, від'їзд полісменів справляє враження землетрусу.
— Що це було? — стривожено запитує Артур.
— Та ці… як там їх… гуманоїди, — зневажливо кидає Селенія. — Ми, мініпути, вже до цього звикли.
— А-а-а… — протягує хлопчик, а в душі почуває себе трохи винним.
Барахлюш розгортає карту, але… Вона так змокла, що контури континентів геть розпливлися. Її тепер можна тільки викинути.
— От біда! Все розмазано! Як же нам тепер діяти?
Артур підіймає голову вгору.
— Сонце там. Резервуар на півночі. Отже, йдемо туди! — хлопчик упевнено вказує напрямок. — Яв курсі справи! — додає він.
Розсунувши травинки, Артур крокує уперед і… провалюється у глибочезну яму. Це справжній кратер! На щастя, він хапається за якийсь корінь і, як по канату, вилізає нагору. Струснувши з одягу землю, він з острахом зазирає вниз.
— Цікаво, звідки тут яма? — дивується хлопчик і не відводить погляду від чорної безодні.
— Усе це витівки тих гуманоїдів, — похмуро усміхається Селенія. — Вчора на нашому континенті вони зробили стільки таких дірок! Ніби змовилися нас знищити!
Саме вчора Артур шукав тут скарб…
Хлопчикові соромно, він ладен вибачитися, але як зізнатися в тому, що він сам викопав усі ці ями?
З протилежного боку кратера видно стежку. По ній безперервно бігають мурахи, і кожен тягне на спині мішок землі.
— Їм доведеться тут кілька місяців надриватися, щоб усе поновити і прокласти дорогу, — говорить Селенія.
— Цікаво, навіщо ті дикуни постійно щось риють? — питає Барахлюш.
Артур мовчить. Йому соромно сказати, що він і є той дикун?
— Не кажи дурниць, Барахлюше! Люди не знають про нас. Отож і не відають, що руйнують наш континент, — поблажливо пояснює братові принцеса.
— Незабаром вони про вас довідаються! — гарячково промовляє Артур. — І тоді ніяких катастроф у вас не буде, слово честі!
— Казав сліпий: побачимо… — як завжди, скептично відгукується Селенія. — А зараз пошукаймо місце для ночівлі. Вже смеркає.
У призахідному сонці трав'яні джунглі рудіють. Високо-високо над рудою травою — темне чорнильне небо. Попереду видніється одинокий червоний мак, і мандрівники поспішають до нього.
Барахлюш витягає свого чудесного ножика.
— Де ж тут у нас всеприклей? — задумливо каже він і натискає якусь кнопку. Але замість всеприклею з ножика виривається струмінь вогню і пролітає над головою Артура. Хлопчик ледве встигає присісти.
— Упс! — замість вибачення вигукує принц.
— Віддай мені, а то всі згоримо! — обурена Селенія відбирає у брата ножик і сама знаходить потрібну кнопку.
— Я давно ним не користувався, — виправдовується Барахлюш. — Мені ж подарували його на день народження!
— А скільки тобі? — запитує Артур.
— Триста сорок сім. Через вісімнадцять років я стану повнолітнім, — з гордістю повідомляє принц.
Артур подумки намагається підрахувати, коли ж принц досягне повноліття, але заплутується в обчисленні.
А Селенія натискає кнопку — і тонкий струмінь всеприклею, жвакаючи, прилипає до макової пелюстки. Навіть Людина-Павук так не влучить своєю павутиною.
Витягнувши з ножика маленький кілочок, дівчинка втикає його в землю. За допомогою ще якоїсь штуковини з ножика вона закручує нитку клею спіраллю, і та нитка нагинає пелюстку, а разом із нею і всю квітку до землі. При цьому пелюстка нагадує підйомний міст — такі мости колись були в замках: їх підіймали, коли наближалися вороги, й опускали, коли приїздили друзі.
Та Артур нічого не помічає, бо заглибився в підрахунки.
— Слухай-но, Барахлюше, а скільки ж тоді років Селенії?
— За два дні їй
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Артур і мініпути», після закриття браузера.