Читати книгу - "Артур і мініпути"

Шкаралупка підскакує на хвилях, і Барах л юш від жаху повисає на сестрі.

— Господи, зроби так, щоб Артур нас не покинув! Щоб у нього лишився невичерпний ліміт! — шепоче він. В його уявленні ліміт — це богатирська сила, яку мешканці великого світу черпають ложками із спеціальних резервуарів.

Артур біжить так швидко, ніби рятує власне життя. Подолавши дорогу через трав'яні джунглі, він вибігає на вершину обриву.

На повороті з'являється маленьке суденце з переляканими пасажирами. Помітивши Артура, Барахлюш показує на нього пальцем.

— Селеніє! Там Артур! Він нас не покинув!

— От щастя! — повертаючись до свого зверхнього тону, відповідає принцеса.

Добре, що Артур не чує їхньої перепалки. Відійшовши на кілька кроків, він відштовхується від берега і просто злітає в повітря. Спортсмен за такий стрибок точно отримав би титул чемпіона світу, та ще й показали б його у вечірніх новинах.

І наш чемпіон приземляється… Щоправда, при цьому збиває з ніг своїх друзів і плюхається всередину шкаралупи.

— Перепрошую, я не хотів… — чемно звертається він до королівських нащадків.

— Я ж казав, що ти нас не кинеш! — радісно шепоче Барахлюш, розтираючи забиту спину.

— І ти міг таке подумати?! — дивується Артур, а в його голосі чути образу.

— Пречудово! Тепер ми помремо не вдвох, а втрьох! — уїдливо нагадує про себе Селенія.

— Ніхто не збирається помирати! Ти злякалася малесенького потічка? — запитує Артур.

— Це не потічок! Це справжня бурхлива ріка, а там, унизу, вона стає водоспадом — ми його називаємо Чортовим! — заявляє принцеса.

Здалеку щось шумить, ніби там і справді вхід до пекла. Повітря враз стає вологим. Завіса дрібного водяного пилу щільно оповиває мандрівників.

— Я ніколи не бачив водоспадів, — зізнається Артур.

— Вода спадає, гримотить все грізніше, і згодом удалині з'являються небезпечні пороги. Вони й справді жахають. Проти них Ніагара — мілке джерельце, що жебонить милу пісеньку.

Артур розгублений. Він не передбачав такої перешкоди!

— Ну що цього разу? Перед смертю тобі нічого не прийшло на думку? Наприклад, геніальна ідея? — боляче штовхнувши його в бік, запитує Селенія.

Артур приходить до тями. Його мозок гарячково працює. Озираючись на всі боки, хлопчик помічає колоду прямо перед порогами.

— Чуєш, — звертається він до Барахлюша, — у твоєму чудовому ножику часом немає мотузки?

— Нема! Це ж найменша модель!. Артур пильно оглядає принцесу і зупиняє погляд на її зачісці.

— Йєс! Перепрошую, і, не чекаючи дозволу, висмикує тоненький шкіряний ремінець із її кіски.

— Я ж казав, що він псих! — хихикає юний принц.

Селенія з усієї сили б'є Артура по руці.

— Навіть перед смертю я не дозволю нікому й доторкнутися до мене! — гордовито промовляє вона.

— Та потрібна ти мені… — відмахується Артур. Він такий схвильований, що навіть не помічає двозначності сказаного. — Мені потрібні твої шнурки, щоб сплести мотузку і підтягти наш човник он до тієї колоди. Це наш єдиний порятунок!

Селенія за звичкою вже ладна знову сказати щось ущипливе Артурові, але бачить, що пороги наближаються з шаленою швидкістю, і починає мовчки допомагати хлопчикові виплітати шнурки. Ось уже її зачіска нагадує копицю сіна, зате в Артура кілька шкіряних шнурків. Він зв'язує їх і прикріплює одним кінцем до руків'я меча.

— Барахлюш — перший, Селенія — друга! І поспішайте — в нас кілька секунд! — попереджує Артур.

— А ти певен, що все правильно робиш? — хвилюється принцеса.

— Це, звісно, складніше, аніж метання дротиків, — відповідає хлопчик і цілиться гостряком меча в колоду.

Лезо розсікає повітря — за ним в'ється тоненька шкіряна мотузка. З таким хвостом меч нагадує ракету. Клинок устромлюється всередину колоди.

— Йєс! — вигукує Артур і переможно піднімає руку.

Королівські нащадки здивовано поглядають на нього — вони не вміють таким чином висловлювати радість. Їм це здається занадто примітивним.

Артур швидко підтягує шкаралупу до колоди.

— Барахлюше, давай! — наказує він.

Артур міцно тримає мотузку, а принц залазить йому на плечі і, як мавпа, перебирається на колоду, а звідти — на берег. Хлопчик ледве стоїть на ногах: вутлий човник так і норовить плисти далі.

— Селеніє, ну ж бо! — кричить Артур. А водоспад заглушує його голос.

Принцеса застигла над водою, як статуя. Вона не відповідає: бурхливе видовище заворожило її. Дівчинці здається, що потік поглине її і потягне на дно.

— Селеніє! Не гайся! Мені важко утримувати човна! — гукає до неї Артур.

Принцеса все ж таки наважується відвести очі від ріки і переповзає на колоду. Але при цьому вона послизнулася і мимохіть ударила п'ятою хлопчика просто в щелепу.

— Ну со таке? Свидсе, Селеніє! — підганяє її Артур. Від несподіваного удару він прикусив язика, але принцесі ладен пробачити й не таке…

Тепер йому самому треба залишити човник. Він пірнає у воду — і хвилі понесли кораблик далі. А хлопчик тримається за мотузку і пливе до колоди. Він залазить на неї, мокрий та знесилений, і бачить, як шкаралупку поглинають пороги Чортового водоспаду. Навіть страшно подумати, яка б доля чекала на них, якби вони не зуміли вчасно добратися до берега.

Розпластавшись на колоді, Артур сохне і відпочиває.

Селенія ж вилізла на дерево, що прикрило своєю кроною озерце, і його гладінь різко контрастує з непокірними водами потічка. Барах л юш викручує мокрий одяг.

Відпочивши, Артур підводиться, бере в руки меча і трьома стрибками опиняється на березі.

— Все гаразд? — задерши голову, щоб бачити принцесу, питає її.

— Так. Тільки зачіска… — відповідає вона. Артур починає розплутувати шнурки.

— А я так злякався! Ніколи в житті ще не відчував такого страху, як сьогодні! — довірливо зізнається Барахлюш. Він безмежно щасливий, що нарешті стоїть на землі.

Селенія на це не ведеться — їй не хочеться визнавати значення Артурового вчинку.

— Кінець — ділу вінець, — філософськи зауважує вона. — Щоправда, не перебільшуймо небезпеки, адже це лиш вода, — каже принцеса, знаючи, що хлопчики можуть звинуватити її в лицемірстві. Та жоден з них не наважиться цього зробити.

Але на це зреагувало саме небо і покарало Селенію за гоноровість: гілка, на якій вона примостилася, несподівано ламається. Принцеса падає в озеро.

— Артуре! Рятуй! Я не вмію плавати! — верещить перелякана дівчинка, б'ючи безладно руками й ногами по воді.

І хлопчик по-суперменівськи ніби злітає на дерево і з нього пірнає в озеро. На жаль, воно зовсім мілке — Артур боляче б'ється головою об дно.

— Це вже точно псих! — бурмоче Барахлюш, щиро тривожачись за друга. Але трохи подумавши, він