Читати книгу - "Сучасна польська повість"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чим можу служити?
— Вас звуть Грегори?
— Так. А з ким я маю честь?
— Крипо!
— Розумію. Чим можу служити?
Я глянув на офіціанта, що нервово тупцював біля столика, запобігливо поправляючи скатерть, переставляючи то склянку з серветками, то попільницю, схопив його за лікоть і сказав стримано:
— Іди геть, шельмо.
— Я вже не буду вам потрібний?
— Ні. Залиш нас самих.
Офіціант пішов. Грегори ще нижче нахилився над столиком, так що прямо переді мною опинилося його довгасте, смугляве, зосереджене обличчя із зсунутими бровами — широкою смугою чорного густого волосся, зрослого на переніссі, — і спитав ще раз:
— Слухаю вас! Чим можу служити?
— Я хотів тільки спитати, що значить слово «какаду».
— Це назва птаха, а певніше, назва одного виду чубатих папуг.
— Какаду несе яйця?
— Це залежить від догляду за птахом.
— Я орнітолог-аматор, хотів би купити кілька какаду.
— Ми маємо кілька штук на продаж.
— Купую всі, скільки є.
— У нас їх п’ять.
— Отже, п’ять?
— Так. П’ять.
Я глянув на годинник — стрілки показували вісім хвилин на п’яту, значить, чекати мені ще цілих п’ятдесят дві хвилини.
— Доставник на місці?
— Ні. Але він прийде з кліткою в призначений час.
— Все гаразд.
Я підвівся й подав йому руку, він потис її з усмішкою; по його обличчю видно було, що йому відлягло від серця.
— Господи! Яка у вас гаряча рука!
— Я застудився. Погано себе почуваю.
— У вас, напевно, жар.
— Так.
— Зараз я вам дам аспірину.
— Спасибі. Буду вам дуже вдячний.
— Ходімо звідси. Ви почекаєте Монтера в сусідній кімнаті. Там нікого немає. Можете замкнутись, так буде безпечніше.
— Згода.
— Я жду вас уже три години. Монтер питав про вас по телефону, а я не знав, що відповісти.
— Поїзд дуже спізнився.
— Так я й подумав.
Ми пройшли через зал і звернули в прилеглий до кухні довгий коридор, Грегори вийняв з кишені ключ, відімкнув двері і впустив мене до невеличкої напівтемної кімнати, де стояло всього кілька столиків; стіни її були пофарбовані олійною фарбою в густо-червоний колір, єдине вузьке вікно, загратоване й запнуте завіскою, виходило на Вокзальну площу.
— Ви сьогодні, мабуть, ще нічого не їли?
— Ні.
— У нас є добрий борщ і ковбаса з капустою. Селянська домашня ковбаса.
— Мені страшенно хочеться пити. Принесіть два великі кухлі теплого пива.
— З цукром?
— У вас є цукор?
— Для вас знайдеться.
— Чудово. І не забудьте аспірин, будь ласка.
— Ви повинні що-небудь з’їсти.
— Я погано себе почуваю. Зовсім нема апетиту.
— І все-таки треба перекусити.
— Ну, гаразд, хай буде ковбаса, коли ви так її хвалите.
— Зараз подам, ось тільки спущу затемнення й засвічу світло.
— Ні-ні, не робіть цього.
— Ви волієте сидіти поночі?
— Так.
— Як собі хочете. Мені однаково.
Я лишився сам. Кімната була добре натоплена, я переклав пістолет у внутрішню кишеню піджака, потім зняв пальто, кинув його на стілець, що стояв поблизу, і тільки тоді, сівши за столик, вийняв пачку сигарет і закурив — вогник сірника на мить освітив кімнату, і я побачив, що сиджу проти величезного дзеркала в масивній позолоченій рамі.
Невдовзі з’явився Грегори з тацею. Мовчки поставив переді мною два кухлі паруючого підігрітого пива, тарілку з подвійною порцією ковбаси, кошичок з хлібом, поклав металеву капсулу з таблетками аспірину і ключ від кімнати.
— На всякий випадок замкніться. Так буде краще.
— Звичайно. Дякую вам.
Я провів його до порога, він, усміхнувшись, кивнув головою і попрямував до кухні, а я встромив ключа в замок і тільки тоді помітив, що двері, які за мить мали відгородити мене від усього світу, оббиті грубою сталевою бляхою; повертаючи ключ, я подумав, що в такому бункері можна довго оборонятись, куля з пістолета не проб’є броні на дверях, виважити їх теж не вдасться, бо вони ще й зміцнені двома грубими залізними штабами.
Я вернувся до столика. Одним духом випив кухоль пива й заходився їсти. Ковбаса, напевно, справді була добряча, але я насилу проковтнув лише кілька шматочків, та й від них мене зразу занудило, щедро помащена салом картопля теж мені не смакувала, тоді я взявся до капусти.
Попоївши; якомога далі відсунув тарілку, від запаху ковбаси і смаженої цибулі млоїло, я схопив другий кухоль, пожадливо ковтнув кілька разів, потім узяв дві таблетки аспірину й запив їх рештою пива.
Як же повільно спливав час, як повільно він ще плинутиме до зустрічі з Монтером і до тої хвилини, коли я нарешті дістануся з вантажем на вокзал і все ввійде в свою звичайну колію! Проте я знав, що кожна хвилина цього стомливого чекання, як кожен новий день, як усякий день, наближає мене до фатального кінця, і свідомість цього була тим тяжча, що мене дедалі дужче опановувало почуття самотності. Я почував себе самотнім навіть серед людей. В мене був зовсім інший життєвий досвід, інше сприймання світу, в якому мені досі пощастило вціліти, — таке саме світосприймання було тільки в моїх загиблих товаришів.
Багато років я боронився від самотності, шукаючи рятунку в коханні, проте завжди зазнавав поразки, як і останнього разу, хоч спочатку мені здавалося, що нове почуття, попервах таке прекрасне, витримає всі випробування; але вже через кілька місяців у нашій ідилії щось порушилось, і помалу, крок за кроком, я дав себе втягнути в одвічну гру, чи, певніше, торг двох статей, кожна з яких намагається довести свою правоту, вищість власної особи, ураженої всілякими комплексами, торг огидний, принизливий для самої суті кохання — торг дрібних гендлярів, які добре заробляють тільки раз на рік під час ярмарку, скидають один на одного провину за свої невдачі й розчарування, силкуються за всяку ціну виправдати свою нікчемність, лінощі, дріб’язковість, егоїзм та дедалі більшу ненависть до світу й до людей, і хоч підсвідомо прагнуть очиститись від бруду, що із часом осів у їхніх душах, проте, замість послухатись доводів розуму, вдаються знову ж таки до взаємних обвинувачень. Отож я дав себе втягти в цей торг і одного дня з жахом побачив, що в наші стосунки закралось почуття взаємної неприязні й злості, що з кожною хвилиною ми стаємо все більш чужими, насторожено стежимо одне за одним, підстерігаємо кожне слово, погляд, кожен необережний жест; але й тоді я не усвідомлював, що це був початок кінця нашого кохання, мені все ще здавалося, що цей перший акт драми — лише тимчасова криза, просто не витримали нерви, пошарпані страхіттями
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сучасна польська повість», після закриття браузера.