Читати книгу - "Сучасна польська повість"

я опинився на дні, і коли я ще почував щось, крім самотності, то це була ненависть до часу — аж тепер я вперше зрозумів справжню ціну часу і то в цілком конкретних, фізичних вимірах, відчув його вагу, колір і смак; час став тягучим, мов гума. Чекання стомлювало, мене враз опанувало почуття цілковитої байдужості, неначе я несподівано опинився перед лицем неминучої смерті, — так засуджений чекає страти або помилування; на думку наверталися все нові й нові порівняння, але я прагнув лише одного — не чути глухих ритмічних ударів серця, що відмірювали час.

Я лежав на дні моря, гарячка палила чимдалі дужче, і зал здавався мені нутром підводного човна, а окуляри піаніста — лінзами перископа, за якими пропливали повільні, байдужі восьминоги; мій корабель потонув, я чекав рятунку, але знав, що кликати на поміч дарма, бо моє волання загубиться в безмежнім просторі, ніхто його не почує. Якби ж то я був певен, що кохана дівчина хоч думкою зараз зі мною, якби ж то вірив у це, може, мені було б легше, але я знав, що надії марні, вона мене покинула, розсталася легко, без вагань, як завжди, як робила вже не раз за час нашого знайомства, вхопилася за перший-ліпший нікчемний привід і пішла, вважаючи себе обманутою, а насправді її обманув не я, а час, бо він не лишив у нашому спільному світі місця для щастя.

Я підвів голову й несподівано побачив, що біля столика, похитуючись, стоїть п’яний офіціант у зношеній, засмальцьованій куртці, із брезклим, червоним лицем і запухлими очима; він нетерпляче бгав у руках серветку, втупившись у мене неприязним, підозріливим поглядом, — певне, теж зміркував уже, що я в цьому місті чужий, а до «Какаду» заглянув випадково, і це зразу настроїло його проти мене. Годі було сподіватися, що я уп’юсь і йому перепадуть щедрі чайові, до яких він звик, услуговуючи місцевим королям чорного ринку; я був для нього зайдою, приблудним псом, і він з першої хвилини почув до мене неприязнь, а я — до нього. Я відчував, як наростає між нами мовчазна ворожість; нарешті він не витримав цього гнітючого мовчання і, поприбиравши зі столу порожні пляшки та кухлі, обізвався грубим, майже образливим тоном:

— То ви будете щось замовляти чи ні?

— Довго у вас треба чекати замовлення?

— А вам ніколи?

Я глянув на годинник: була за чверть четверта, офіціанта я прождав майже півгодини, отже, мав підставу висловити невдоволення і скористався з цього.

— Довгенько довелося чекати, поки ви зволили підійти до мого столика.

— Ви поспішаєте?

— Атож.

— Ну то йдіть звідси й пошукайте який-небудь інший ресторан. Може, там вас швидше обслужать.

— Вже пізно, я залишусь тут.

— Що подати?

Я завагався. Дуже хотілось пити, мучив голод, але я досі не вибрав ні напою, ні страв, меню на столі не було, та це й не мало ніякого значення, за тих часів вибір був дуже обмежений, м’ясо подавалося по спекулятивних цінах, з безалкогольних напоїв сяк-так годилася тільки мінеральна вода, а сурогатну каву та чай підсолоджували звичайно сахарином, від якого мене нудило, одно слово, я не знав, що можна замовити; офіціант не приховував свого роздратування й неприязні, а я раптом відчув себе зовсім безпорадним перед цим типом з мордою злого бульдога.

— Що є з гарячого?

— Нічого.

— Навіть супу немає?

— Навіть супу.

Тепер узяв гору офіціант, я був у нього в руках, він міг не дати мені хоч раз за цілий день попоїсти гарячої страви; в його очах блиснув неприхований тріумф: він уже не мав сумніву, що швидко здихається мене. Тут, у цьому залі, він був повновладним господарем, знав це і міг випровадити кожного, хто йому не подобався, хто необачно роздратував його, — крім тих, звісно, кого боявся; а про мене він не знав анічогісінько, і це незнання стало його тимчасовим союзником; розпочалася безглузда гра «хто кого», а я завжди вважав її принизливою для себе, коли доводилось мати діло з супротивником, що не заслуговував на повагу.

— Які у вас є напої?

— Нема ніяких!

— Як? — здивувавсь я. — Зовсім нічого пити?

— Є горілка, пиво, ячмінна кава, чай.

— А хазяїн є?

— А що таке?

— Приведи його сюди.

Вперше він глянув на мене з інтересом, але не збентежився, навпаки, здавалося, все це справді почало його тішити; він з підкреслено приниженим виглядом глибоко вклонився мені і з їдкою іронією спитав:

— А хазяйку теж привести?

— Ні, шельмо. Слухай мене уважно. Якщо протягом трьох хвилин ти не приведеш сюди хазяїна, це може для тебе скінчитися дуже погано. Хазяїну скажеш, що його чекає чоловік з Кгіро[21]. Зрозумів?

Офіціант, спочатку такий самовпевнений, повний іронії й неприхованої ворожості, був трохи спантеличений моїм тоном і раптовою зміною в поведінці, а коли, нарешті, до його свідомості дійшло слово «Кгіро», це грізне слово, що викликало в людей страх, я, в свою чергу, побачив, як блискавично змінився цей чоловік. Стало ясно, він просто свиня, але мене ця метаморфоза анітрохи не тішила.

— Уклінно прошу вибачити. Я не хотів вас образити…

— Приведи хазяїна.

— Для вас завжди що-небудь знайдеться в кухні…

— Я хочу говорити з хазяїном, чуєш?!

— Є ще борщик з картопелькою, суп з квасолею, горохова юшка з грінками, а на друге можу подати смажену рибу…

Він ураз протверезів, і це мене трохи здивувало: я не думав, що можна так злякатися слова «крипо», тим більше, що офіціант, як, мабуть, і всі інші працівники «Какаду», стикався з людьми із крипо, але за мить мені сяйнув здогад: певно, найбільш його непокоїло те, що я був чужий і не схожий на всіх тих, кого він досі знав, видно, це його й лякало.

Офіціант квапливо подався до кухні, я провів його очима до самих дверей, а коли він зник за ними, глянув у бік бару, де за стойкою увивалися дві молоді вродливі дівчини; оркестр грав вальс «Очарування», у скронях мені стукотіло, я почував себе все гірше, в горлі пересохло від спраги, а в поставлені на стойці кухлі лилося з відкритих кранів темне і світле пиво; я відвів погляд од бару і зиркнув на схиленого над клавішами піаніста, він дивився на мене з дружньою іронією, я всміхнувся до нього, він у відповідь кивнув головою, в цю мить я почув швидкі кроки офіціанта, його збуджений голос, а коли глянув перед себе, по той бік столика побачив високого, статурного чоловіка середніх літ, який, спершись обома руками