Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

— Джаде? Яка ще біда?

— Ну, я тута маю мертвого кота на моріжку. Гадаю, він твоєї дочки.

— Черч? — перепитав Луїс. Живіт раптом скрутило від болю. — Ти певен, Джаде?

— Ні, я б не поручивси за це на сто відсотків, — сказав Джад. — Але з виду то є він.

— От срака! Джаде, я за хвилину буду.

— Добре, Луїсе.

Крід підвівся і знову сів. Потім пішов до туалету, взувся й почав збиратися.

А може, то й не Черч. Джад сам говорив, що не знає напевно. Та Боже ж, кіт навіть і не думав спускатися — хіба що хтось його навмисне відносив. Якого дідька його потягнуло через дорогу?

Та глибоко в душі він точно знав, що то справді був Черч… і якщо сьогодні подзвонить Рейчел — а вона точно подзвонить! — то що він казатиме Еллі?

Маячня… У голові Луїса зринав його власний голос, як він доводив Рейчел: «Я точно знаю, що з живими істотами будь-що може статися, абсолютно будь-що. Мені відомо це як лікарю. Ти б хотіла говорити з Еллі, коли її кота переїхала б вантажівка?»

От тільки хіба ж він вірив насправді, що з Черчем може щось статися?

Луїсові пригадалося, як один його приятель — він грав з ним у покер, — Віккі Салліван, дивувався, як це він може хотіти тільки дружину? А як же всі ті голі баби, яких він бачить з ранку до вечора? Луїс намагався пояснити, що реальність насправді далека від того, що люди собі нафантазували: жінка, яка прийшла зробити тест Папаніколау[81] чи отримати пораду, як провести самоперевірку на рак грудей, не скидає з себе раптово покривало, аби постати перед лікарем в образі Венери з піни[82]. Ти просто бачиш груди, вульву, стегно. Решта тіла прикрита покривалом; до того ж поруч вічно крутиться медсестра, головне покликання якої — захищати репутацію лікаря. Віккі на це не купився. Його теза була простіше нікуди: цицьки — завжди цицьки, а манда — вона і в Африці манда. І ти або хочеш трахнути їх усіх, або не хочеш трахнути жодну. На це в Луїса була лише одна відповідь: цицьки його дружини не такі, як в інших.

«Так само як і твоя родина мала б бути не такою, як в інших», — думав він тепер. З Черчем не мало нічого статися, бо його захищало магічне коло родини. Він ніяк не міг пояснити Віккі, що лікарі були настільки ж сліпими у своїх рішеннях і надіях, як і решта. Цицьки не були просто цицьками, тільки якщо вони належали твоїй дружині. А в лазареті цицьки були лише елементом медичної практики. Ви можете виступати перед медичним колоквіумом і говорити про дитячу лейкемію до посиніння, але так і не повірите, що на недокрів’я страждає ваша власна дитина, що саме вона виграла квиток в один кінець. Моя дочка? Кіт моєї дочки? Лікарю, ви, певно, жартуєте? Годі вже! Змирися, хлопче.

Та це було трохи проблемно, зважаючи на те, як бурхливо відреагувала Еллі на віддалену перспективу смерті Черча.

Тупий сраний кіт. Якого хера вони взагалі завели цього сраного кота? Але ж він тепер не був сраним котом. Це мало зберегти йому життя.

— Черчу? — покликав він. Тиша. Тільки комин завивав, жеручи дорогі колоди. Диван у вітальні, де Черч іще недавно проводив більшу частину свого часу, був порожнім. Не лежав він і на батареї. Луїс загрюкав котячою мискою: на цей звук Черч точно мав би прибігти! Але навіть цього разу він не з’явився… і ніколи більше не з’явиться, занервував Луїс.

Він неохоче вдягнув куртку та капелюха й підійшов до дверей. Потім повернувся назад. Послухавшись внутрішнього голосу, він розчинив дверцята під раковиною і став на коліна. Там було два види пластикових пакетів — маленькі білі для дрібного сміття і великі зелені для смітникових бачків. Луїс узяв зелений. Черча все ж таки побільшало після операції.

Він засунув пакет в одну з бічних кишень піджака: Крідові не подобався холодний шурхіт пакета під пальцями.

Потім вийшов у парадні двері і рушив через дорогу до Джадового будинку.

Було десь пів на шосту. Сутінки вже минули. Навколишній пейзаж видавався пустельним. Рештки сонячного світла ближче до краю неба горіли дивною помаранчевою смугою. Вітер дмухав уздовж шосе № 15. Луїсові щоки заніміли, повітря виривалося з рота білими хмарками. Він здригався, але не від холоду, а через відчуття абсолютної самотності. Сильне і переконливе. Здається, немає метафори, здатної описати його. Воно було безликим. Ця самотність заполонила все Луїсове єство, відгородивши від усього світу.

Через дорогу від себе він побачив Джада у великому зеленому пуховику. Його обличчя тануло в тіні, яку відкидав підбитий хутром каптур. Ось так, на морозному вітрі, він нагадував статую — іще одна мертва деталь цього неживого пейзажу, де не співав жодний птах.

Луїс почав було переходити дорогу, та зненацька Джад ворухнувся і щодуху замахав руками. Старий щось кричав, але його голос тонув у жалісному завиванні вітру. Луїс відступив, відчувши, що вітер дме гучніше і важче, ніж повинен. Буквально за мить заревів клаксон, і вантажівка фірми «ОРІНКО» пролетіла повз так близько, що його штани і куртка затріпотіли. Бісова душа, якби він рухався хоч трохи повільніше…

Цього разу Луїс уважно подивився в обидва боки, перш ніж переходити дорогу. Задні фари цистерни розчинилися в пітьмі.

— Гадав уже, що цей ваговоз «‘Рінко» таки тебе си дістав. Пильнуй себе, Луїсе.

Навіть з такої близької відстані Крід не міг розгледіти Джадового обличчя, що викликало тривожне відчуття, буцімто це міг бути хтось інший… узагалі будь-хто.

— А де Норма? — спитав він, все ще не звертаючи уваги на скорчений ковтун шерсті біля Джадової ноги.

— Пішла до церкви на святкову службу, — відповів Джад. — Си залишить там до вечері. Правда, не думаю, що вона там щось їстиме. Зголодніє ж, сердешна.

Знов піднявся вітер і зсунув на мить каптур, аби Луїс нарешті впевнився, що перед ним і справді стояв Джад. «А хто ж би іще це міг бути?»

— То такий собі дівич-вечір, — промовив Джад. — Вони не моцно-то й трапезуватимуть. Мо’, сандвіч який укусять. Вона повернеться близько осьмої.

Луїс нахилився до кота. «Тільки б це був не Черч, — палко молився він, обережно повертаючи голову мертвої тваринки рукою в рукавичці. — Хай це буде якийсь інший кіт, хай Джад помилиться».

Однак це, без сумніву, був Черч. Його не скалічило й не роздавило. Він