Читати книгу - "Колекція гадів"

— Ну, десь так Сидорович мені й товкмачив, — кивнула баба Галя. — Йому двох людей не вистачає, щоб поїхати в Полтаву і подивитися на тих ек... гадів, одним словом. Водій бусика хоче двадцять п'ять гривень з людини. І саме п'ятдесяти йому не вистачає. Тобто, двох бажаючих. Мені так Сидоровича шкода, що я готова ці гроші йому за вас віддати, аби лиш він на своїх потвор подивився. І дітям заодно показав: до Полтави ближче їхати, ніж до Києва, та й простіше.

Черненко знизав плечима, повернувся до Білана:

— Ти як? Прокататися хочеш?

Максим згадав очиці великої ящірки, її хижо настовбурчений гребінь.

— У Києві все одно дивитися на таке ніколи. Раз є така нагода, тим більше — хорошу людину виручити... Чого б і ні! Тільки, Галино Петрівно, мені батьки гроші залишили. Так що я сам за себе можу заплатити.

— Поїхали, — погодився Денис. — Глянемо, що там за страшні рептилії.

— Ось і добре! — заметушилася баба Галя. — Піду подзвоню Сидоровичу, хай спить спокійно. А їхати завтра рано, діти. Так що не гасайте сьогодні дотемна.

6. Пророчий сон

О сьомій ранку наступного дня в центрі Зозулястого на бажаючих познайомитися з екзотичними тваринами вже чекав жовтий бусик.

Природознавець Сидорович, а точніше Тарас Сидорович Головач, виявився дуже худим чоловіком, трошки старшим за тридцять років, високим, патлатим і метушливим очкариком. Окуляри постійно сповзали в нього з перенісся, що робило вчителя схожим на якогось класичного професора-дивака з жульвернівських[6] романів, які тато теж не так давно підсунув Максимові.

Вчитель потиснув руку обом хлопцям. А потім, уже в автобусі, коли той рушив, ще раз пройшовся по салону і знову потиснув руку кожному, хто їхав з ним. Тут були школярі різного віку, і Максим з Денисом виглядали серед них чи не найстаршими. Як зрозумів Білан, учитель загітував спочатку батьків усіх, хто ходив до нього на природничий гурток, а тоді — тих батьків, які просто хотіли кудись відправити дітей бодай на один день.

До Полтави їхати майже півтори години. Аби в дорозі його підопічні не нудилися, Сидорович почав захопливу розповідь про те, що (вірніше кого) екскурсанти сьогодні матимуть щасливу нагоду побачити.

— Насправді, діти, зіткнутися з такими гадами десь на природі — приємного мало, — вів він. — Але весь фокус у тому, що тут, у нас, на Полтавщині чи десь іще в Україні цих тварин у природних умовах ви не побачите. Гадюки в нас водяться, змії мідянки теж...

— Я в річці мідянку бачила! — піднесла руку якась дівчинка.

— Правильно, є, — погодився учитель. — А ось анаконду, пітона чи кобру ви можете побачити тільки по телевізору. Дехто навіть думає, що таких рептилій у житті не буває. Мовляв, це нас так лякають. Але грамотні люди повинні знати якомога більше не лише про братів наших менших із свого краю, а й про мешканців інших країв.

— Змії мені не брати! — озвався з-за спини Максима пухкенький хлопчик років одинадцяти.

— Все живе — наші брати! — глибокодумно підніс пальця до стелі Сидорович.

— Чого ж їх тоді ловлять і в клітки саджають? — не вгавав пухкенький.

— Не в клітки, а в акваріуми, — виправив учитель. — Зібрання таких акваріумів називається тераріумом. Саме в тераріум ми зараз і їдемо. А ловлять їх, Миколо, з багатьох причин. Хоча б для того, щоб ти, хлопчик із українського села, побачив живу анаконду, на яку полюють індіанці Амазонки. Або для того, щоби по можливості зберегти хоч якусь тварину від знищення. Люди, Миколо, нищать змій, скорпіонів, ящірок, крокодилів тощо. Коли через природній страх, коли — для наживи. Опудала з них роблять, сумочки, паски. З одного боку, ці тварини зовсім не симпатичні. Дехто з них справді може напасти на людей. Але з іншого боку, Миколо, люди знищують не гада, а намагаються подолати таким варварським способом свій страх перед ним. Тому видовище живої екзотичної рептилії за склом — більш безпечний для цього живого створіння спосіб подолати свій страх. Зрозуміли мене всі?

— Запитання можна? — не стримався Максим.

— Так-так, звичайно, — чомусь заметушився учитель.

— А що це за чудо таке: велика ящірка, плямиста, бурувато-коричневого кольору, з гребенем від голови до спини?

— Гребенем? — перепитав Сидорович.

— Ага. Як у риби йоржа.

Чомусь при згадці про йоржа всі дружно засміялися.

— А чому ти раптом про це запитав? — поцікавився учитель.

— Справді, — повернувся до товариша Денис. — Де це ти таке бачив?

— Наснилося сьогодні, — легко викрутився Білан. — Знав, що їдемо дивитися на екзотичних ящірок. Ось і приснилася чомусь одна.

— Баба Галя казала: гадина сниться — стережися ворога, — серйозно відповів Черненко.

— Забобони, — відмахнувся Сидорович. — Значить, ящірка з гребенем, кажеш... Швидше за все, гм... Думаю, ти говориш про морську ігуану. Якщо ти і міг десь її побачити, то хіба що справді в не дуже приємному сні. Цю рептилію вважають чи не найбільшою потворою серед їй подібних. В наших краях, зрозуміло, вона не водиться. Такі рептилії мешкають переважно на Галапагоських островах.[7] А відкрив морську ігуану світові, аби ви знали, не хто інший, як Чарльз Дарвін![8]

Тут учитель, видно, осідлав свого улюбленого коника і почав розповідати, хто такий Дарвін і який внесок він зробив у світову природничу науку. Захопившись, Сидорович уже нікого і нічого довкола себе не помічав. Денис присунувся до Максима ближче, прошепотів на вухо:

— Чого це тебе понесло з великими ящірками? Мені хоч не бреши, що наснилося.

— А я не можу запитати просто так? — ядуче запитав Білан.

— Ти — не можеш! — впевнено відповів Черненко.— Не крути, кажу. Чого це ти раптом рептиліями зацікавився?

— Бувають же і в мене причуди.

— Ти, блін, сам ходяча причуда! — Денис надувся і до самої Полтави приятелі їхали мовчки.

В Полтаві, як і ще в багатьох містах, Максим Білан ніколи не був. Тому, коли вони заїхали в це давнє місто, одну з колишніх гетьманських столиць, хлопець почав крутити головою, роздивляючись. Ніби читаючи його думки, учитель природознавства тут же перетворився на історика і почав сипати назвами, мов просом із мішка: Кругла площа, Пушкарівський собор, Технічний університет, Храм Віри, Надії, Любові тощо.