Читати книгу - "Таємне джерело"

гидоту, встидаєшся, наче не рідний, – категорично відмахнувся Козуб від млявих спроб гостя відмовитися. – Щоб ти знав, є офіційне розпорядження годувати тебе у шкільній їдальні. Кухня тільки по неділях не працює. Давай сміливо, без цих ваших київських… – не знайшовши доречного слова, підсумував: – Усе, ходімо до мене, жінка чекає. Накрила вже.

Дружина дільничного виявилася привітною, та не надто говіркою жінкою. Ігор підозрював: вона або сама вирішила тримати язика на припоні при столичному гостеві, або виконувала суворий наказ чоловіка. Козуб мав усі підстави побоюватися за свою долю – все так чи інак залежатиме від результатів роботи Князевича. Втім, про роботу вони не говорили. Та, на превеликий подив Ігоря, на столі не виявилося пляшки.

– Можу налити. – Дільничний ніби прочитав його думки. – Як сам, звичайно, захочеш. У нас тут люди самі з собою не п’ють, не прийнято.

– Дякую, утримаюся.

– Я сьогодні той, при виконанні. – Козуб говорив більше стурбовано, ніж гордо: – Субота, танці в клубі. Завтра кіно, але то не так страшно. На танцях таке можуть навершити…

– Б’ються?

– Між собою – нечасто. Так, хіба який місцевий махабунда сильно вп’ється.

– Хто-хто? – не второпав Ігор. – Це прізвисько таке?

– Як? А! – зрозумів Козуб, реготнув. – То в нас так батярів кличуть. Усім батярам батяр, гірший за батяра навіть, – то є махабунда.

– Наче якесь ім’я з індійського кіно. А батяр – це хто такий?

– Ясно з тобою все. – Дільничний відкинувся на спинку стільця. – По-вашому, по-київському, то називається «хуліган». У нас тут, братику, вже років із двадцять п’ять інших злочинів, окрім мордобою, не було. Крали ще, але не свої, чужі, вираховували швидко. Це тепер наче хто наврочив.

– То ти таки вважаєш те, що сталося, злочинами? – спробував підловити його Князевич.

– Слухай, я нічого не вважаю. Хай керівництво вирішує… і ти разом із ним.

Тепер і представник закону вирішив старанно уникати цієї теми. Справді, Ігор серйозно ризикував лишитися з місцевими забобонами сам на сам.

Мовчки їли. Нарешті Козуб відсунув тарілку, знову розвалився на стільці.

– Так, значить, свої між собою рідко заходяться. Виняток – особисті стосунки. Дівку не поділили, гроші хтось комусь винен, язиком хтось про когось ляпав не те й не там. Та буває, наші батяри збираються до Величави, там теж танці по суботах. Або їхні приходять до нас. Просто так, пригод шукають, кулаки почухати.

– Ось так, ногами ходять? Майже десять кеме?

– Ну, знаєш, скаженому псові сто верст – не гак. Та й звичні тут до ходіння, якихось півтори години, розмов більше. Потім, мопеди та мотоцикли. Сідають по двоє, і вперед, по ордени. Знаєш, як ще буває? Зустрінуться наші з їхніми десь на півдорозі, шлях-то один. Що з одного боку п’яні, що з другого. Туди краще не лізти. Вони все одно потім миряться, то в нас, то в них. Банячать разом, наче не пиздилися ось тільки. Це називається – до нових зустрічей. Отак живемо, братику.

Як далі підтримувати розмову і чи треба її підтримувати взагалі, Князевич не уявляв. Отож з’їхав на щось банальне та простеньке, на теми погоди й міжнародного становища. Подякувавши та вийшовши від дільничного, зрозумів – іти особливо нема куди. За розмовами, котрі не надто наблизили його до розгадки, минав черговий повільний сільський день.

Повернувшись до себе, Ігор ліг на ліжкові просто в одязі та черевиках, не скидаючи плаща. Думок у голові не виникало зовсім. Від ситної їжі потягнуло на сон, до того ж почало збиратися на дощ, і Князевич списав свій півсонний стан саме на погоду. Заплющивши очі та пообіцявши собі покуняти яку годинку, розліпив їх, коли за вікном входив у свої права осінній вечір, а крізь прочинену кватирку чувся легенький шелест дощових крапель.

Ігор сів на ліжку. Пошукав і знайшов цигарки. Згадав при цьому – в школі курити не рекомендується.

Гори воно все вогнем!

Закурив. Коли затягувався, сплюнув на підлогу налиплі на губи тютюнинки. Забавити себе в цей момент зовсім не було чим. До того ж із голови не йшла нинішня розмова з Марією. Вона назвала себе жертвою, себе й Антона Мазура. Її зґвалтував комсомольський секретар, його – переконана комуністка.

Жертви та грішники.

Князевич знову затягнувся. Пошукав, куди б збити попіл. Розпатрав пачку з недоїденим галетним печивом, скрутив із обгортки пакуночок, щось на кшталт попільниці. Опустив голову. В кімнату вже вповзли сірі сутінки, та світло Ігор умикати не поспішав.

Отже, жертви і грішники. Це – ключ до всього, що відбувається, чи просто збіг обставин? Троє людей, котрих ніхто ніколи не притягнув би до відповідальності за скоєне, померли один по одному, з інтервалом смерть на тиждень, бо щось не так із місцевою природою – чи хтось зводить із ними особисті порахунки, прикриваючись популярною тутешньою казочкою? До смертей причетні всі, обставини загибелі всіх трьох відомі кожному мешканцю Гайворона – або один вирішив мститися за всіх у такий витончений спосіб, коли не можна чітко назвати всі смерті кримінальними злочинами. Уявити собі існування в одному, окремо взятому віддаленому місці Божої кари – чи дехто сам себе уявив Богом?

Ігореві вже не хотілося шукати відповіді. Адже виходило – він знайшов тут, у далекому селі на заході України, те, від чого вперто намагався втекти в Києві.

Абсолютно те саме, до коми, до крапки.

Та гори воно все вогнем!

Князевич кинув недопалок під ноги, просто на підлогу, на якийсь час його захопив процес розтирання недопалка передком черевика. Як злитися на кого, то хіба на самого себе, власне безсилля дорослого, тридцяти трьох років, мужчини перед необхідністю приймати й виконувати чужі рішення. Не знаючи, чим іще себе зайняти, взяв бляшанку з кільками, підкинув на долоні, міцно стиснув пальцями, рвучко замахнувся, пожбурив у стіну. Звук вийшов досить гучним, за стінкою напевне був сусіда сторож. Тільки реакції жодної. Далі стояла тиша, ніби нічого ні з ким довкола не відбувалося.

Ігор різко підвівся, обсмикнув плащ.

Сьогодні десь тут танці.

Де в Гайвороні клуб, він дізнався вдень, прогулюючись сільськими вулицями.

Логіка потребувала, щоб заклад культури розташувався в самому центрі, поруч із селищною радою, поштою, магазином, чайною та школою. Проте тут клуб розміщувався далі, треба було пройти трошки за школу, повернути праворуч і тупати не зовсім прямою, але й помірно звивистою вулицею десь із кілометр. Приміщенням будинку культури вулиця не закінчувалася, але саме воно стояло ніби в глибині, утворюючи перед входом невеличкий майданчик.

Над дверима світилась одна велика потужна лампочка.