Читати книгу - "Фламандська дошка"

— Хіба таке можливо? — спитав Сесар. — Хіба ми можемо визначити характер гравця залежно від того, як він поводиться за шахівницею?

— Гадаю, що так, — відповів Муньйос.

— У такому разі, що ви ще думаєте про людину, яка вимислила цю партію, маючи на увазі, що зробила вона це в п’ятнадцятому столітті?

— Я сказав би… — Муньйос зачудовано дивився на картину. — Я сказав би, що в її манері грати в шахи було щось диявольське.

VI. ПРО ШАХІВНИЦІ ТА ДЗЕРКАЛА

І де кінець, збагнеш, коли дійдеш до нього.

Балада про ленінградського старого

Коли вона повернулася до припаркованої біля тротуару автівки, Менчу вже сиділа за кермом, тож Хулія прочинила дверцята невеличкого «фіата» й гепнулася на сидіння.

— Що вони сказали? — поцікавилася галерейниця.

Хулія відповіла не одразу, вона мала багато що обміркувати. Задивившись на машини, які рухалися вулицею вниз, дістала з сумочки сигарету, сунула її до рота і натиснула на автоматичну запальничку.

— Учора до них завітали двоє поліцейських, — озвалася вона нарешті. — Розпитували про те саме, що і я, — щойно запальничка клацнула, дівчина піднесла її до кінчика сигарети. — Адміністратор запевняє, що конверт принесли тоді ж таки у четвер, близько першої години дня.

Менчу сиділа, вчепившись руками в кермо, на її блідих пальцях мінилися кольорами персні.

— А хто приніс?

Хулія повільно випустила струмінь диму.

— Адміністратор твердить, нібито це була якась жінка.

— Жінка?

— Він так сказав.

— Яка жінка?

— Середнього віку добре вбрана білявка. Вона була в плащі та темних окулярах, — Хулія обернулася до приятельки. — Це могла б бути й ти.

— Кепський жарт.

— Авжеж. І справді кепський. — Хулія глибоко зітхнула. — Але така портретна характеристика може стосуватися будь-кого. Вона не залишила ні імені, ні адреси, тільки координати Альваро як відправника. Попросила якнайшвидше передати пакет і пішла. От і все.

Вони виїхали в район бульварів. Збиралося на дощ, і перші крапельки вже ряхтіли на вітровому склі. Менчу гучно перемкнула швидкість і стурбовано зморщила ніс.

— Слухай, Агата Крісті зробила б із цього детективний роман.

Хулія сумно посміхнулася.

— Так, але зі справжнім небіжчиком, — вона піднесла сигарету до рота, а сама в цю мить уявила голого мокрого Альваро. «Якщо існує щось гірше за смерть, — подумала дівчина, — то це отака безглузда смерть, коли люди приходять і роздивляються тебе, мертвого. Бідолашний».

— Бідолашний, — повторила вона вголос.

Вони зупинилися перед переходом. Менчу, відірвавши погляд від світлофора, занепокоєно глянула на приятельку. Сказала, її турбує, що Хулія вскочила в таку халепу. Мовляв, вона сама — щоб не ходити далеко за прикладом — почувається такою збентеженою, що всупереч власним неухильним правилам оселила у своєму домі Макса, поки все з’ясується. І Хулія повинна наслідувати її приклад.

— Забрати Макса до себе?.. Ні, дякую. Краще вже я потерпатиму сама.

— Облиш свої штучки, голубонько. Не мели дурниць. — Світлофор загорівся зеленим світлом, і Менчу натиснула на газ. — Ти чудово знаєш, що я мала на увазі не його… До того ж, він такий чарівний.

— Еге ж, чарівний, от тільки смокче твою кров.

— І не лише кров.

— Будь ласка, не треба непристойностей.

— Ти ба, яка праведна черниця Хулія.

— Мала б за честь.

— Знаєш, хоч би який був Макс, але він такий красень, що, дивлячись на нього, я щораз роблюся мов не своя. Наче Батерфляй із отим капітаном, кахи-кахи… Чи то була Травіата зі своїм Дюфолем? — Вона лайнула якогось пішохода, котрий раптом вигулькнув перед «фіатом», і обурено сигналячи — пропхала автівку у невеличку щілину, що утворилася між таксі та огорнутим хмарою вихлопних газів автобусом. — Утім, якщо говорити серйозно, гадаю, це нерозважливо, що ти й далі живеш сама… А раптом убивця насправді існує і тепер надумає напасти на тебе?

Хулія роздратовано стенула плечима.

— І що, по-твоєму, я маю робити?

— Не знаю. Переїхати до когось. Якщо хочеш, я можу піти на жертву: вижену Макса, і ти житимеш у мене.

— А картина?

— Прихопиш її з собою і працюватимеш у мене. Я накуплю консервів, кока-коли, алкоголю та касет з порнофільмами, і ми житимемо в облозі, наче у Форті Апаче, поки не спекаємося цієї картини. Між іншим, май на увазі дві речі. По-перше, я домовилася про збільшення страхової суми, про всяк випадок…

— Який такий випадок? Ван Гюйс у мене вдома, за сімома замками. Не забувай, я віддала купу грошей за охоронну сигналізацію. У мене тепер не дім, а Національний банк, тільки скромніший.

— Усяко буває… — Дощ посилився, і Менчу ввімкнула «двірники». — А по-друге, не прохопися про все це ані словом донові Мануелю.

— Чому?

— Ти що, дурненька?! Цього тільки й бракує його паскудній племінниці Лолі, щоб зіпсувати мені справу.

— Поки що ніхто не пов’язує смерть Альваро з картиною.

— Твої слова та Богові б у вуха! Проте поліцейські такі безцеремонні, що, можливо, вже зв’язалися з моїм клієнтом… Або з цією пройдисвіткою Лолою… У кожному разі все так ускладнилося, що я готова перекласти цю проблему на «Клеймор», одержати свої комісійні, і крапка.

Крізь мокре скло все довкола здавалося сірим та невиразним, утворюючи біля автівки якийсь химерний краєвид. Хулія подивилася на приятельку.

— До речі, сьогодні я вечеряю з Монтегріфо.

— Що ти кажеш?

— Те, що чуєш. Йому дуже кортить поговорити зі мною про справи.

— Про справи?.. А ще пограти в кота-мишки.

— Я зателефоную і все тобі розповім.

— Я не стулю очей, поки ти цього не зробиш. Бо цей тип також щось відчув. І нехай я залишуся незайманою протягом моїх трьох наступних перевтілень, коли це не так.

— Невже ти не можеш обійтися без непристойностей — я ж тебе просила.

— А я прошу тебе не зраджувати мене, голубонько. Не забувай, я твоя подруга. Найближча подруга.

— Отож вір мені й не жени так.

— Слухай, я заколю тебе кинджалом. Як Кармен у Меріме.

— Гаразд. Але ти проскочила світлофор на червоне. А оскільки машина моя, то й штрафи потім доводиться платити мені.

Хулія глянула у дзеркальце водія і завважила іншу автівку — синій «форд» із затемненим склом, — який також проскочив за ними на червоне світло і за мить зник, повернувши праворуч. їй здалося, нібито цю машину вона вже бачила, коли вийшла з кур’єрської агенції, — та стояла біля тротуару на протилежному боці вулиці. Втім через інтенсивний рух і дощ дізнатися це напевне було неможливо.

Пако Монтегріфо був із тих типів, які чорні шкарпетки залишають шоферам та офіціантам, а самі змалку