Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

сказав Матіуш.

І того ж вечора написав Сумному королеві довгий лист, у якому повідомляв про свої реформи, просив поради, скаржився на те, як важко бути королем. У листі були такі рядки:

Як стало відомо з донесень моїх шпигунів, іноземні королі заздрять мені через золото, яке присилає Бум-Друм, і хочуть знову почати війну. Ваша королівська величносте, будьте другом, посваріться з ними, будь ласка.

Пізно вночі Матіуш закінчив писати й вийшов на балкон поглянути на місто. На вулицях горіли ліхтарі, а в будинках жодне віконце не світилося: усі спали.

«Усі давно спокійно сплять, лише я один не сплю і пишу ночами листи, — з гіркотою подумав Матіуш. — Так, війни треба уникнути за будь-яку ціну, не то будинки для хлопчиків залишаться недобудованими й нікуди вони влітку не поїдуть. Кожні хлопчик і дівчинка думають про свої уроки та іграшки, а в мене немає часу навіть вчитися, тому що я повинен піклуватися про всіх дітей моєї країни».

Матіуш заглянув у дитячу кімнату. Іграшки вкрилися пилом, їх давно ніхто не чіпав.

Матіуш узяв до рук свого улюбленого Петрушку.

— Милий Петрушка, не ображайся, що я тебе зовсім закинув. Бачиш, ти зроблений із дерева і, поки тебе не зламають, лежиш собі спокійно й нічого тобі не треба. А мені доводиться піклуватися про живих людей, яким дуже багато всього треба.

Матіуш ліг у ліжко, вимкнув світло і, вже засинаючи, пригадав, що не написав листа тому королеві, який сердився на нього через дарунки негритянських королів.

Як бути? Обидва листи треба відправити одночасно. Зволікати не можна, а то вони, чого доброго, оголосять війну, перш ніж одержать листи.

Нічого не поробиш, доведеться вставати. І хоча в Матіуша від утоми боліла голова, він до самого ранку писав листа другому королеві.

Після безсонної ночі знову цілий день працюй! А день видався особливо важким.

З приморського міста прийшла телеграма: Бум-Друм прислав пароплав із дикими звірями й золотом, а король, якому належить порт, не дозволяє провозити вантаж через свою територію.

Потім з’явилися іноземні посли і сказали: їхні королі не бажають, щоб їхньою землею возили людожерські дарунки. Раз дозволили — і досить. І взагалі вони не зобов’язані слухатися Матіуша. Надто багато він про себе уявляє. Подумаєш, переміг їх один раз, зате тепер вони купили нові гармати й не бояться його.

Посли поводилися зухвало. Вони явно хотіли затіяти сварку. Один навіть ногою тупав, і церемоніймейстер зробив йому зауваження, що у присутності короля тупати ногами не годиться. Матіуш почервонів від гніву — недаремно в жилах його текла кров Генріха Лютого — і ледве не крикнув: «Я вас теж не боюся! Давайте побачимо, хто кого!»

Але він узяв себе в руки і, збліднувши, заговорив так, немов не чув образливих слів:

— Панове посли, ви даремно сердитеся! Я вашим королям не загрожую війною і якраз учора написав їм листи, у яких пропоную жити в мирі. Ось, будь ласка, передайте їм. Тут лише два листи, третій буде готовий сьогодні. Якщо вони не хочуть провозити безкоштовно дарунки Бум-Друма своєю землею, я охоче їм заплачу. Мені просто й на думку не спало, що вашим королям це може бути неприємно.

Не знаючи, що написано в листах — конверти були заклеєні, запечатані сургучем із королівською печаткою, — посли прикусили язики і, щось булькочучи собі під ніс, пішли геть.

Після їхнього відходу Матіуш радився з журналістом, потім із Фелеком, потім із міністрами. І ще того ж дня підписував важливі папери, приймав когось і був присутній на військовому параді з нагоди річниці перемоги його предка Вітольда Непереможного.

Доктор, побачивши увечері бліде, змучене обличчя Матіуша, сплеснув руками:

— Ваша величносте, не можна так перевтомлюватися. Ви надто багато працюєте, а спите і їсте мало. У вашому віці людина росте, і за такого способу життя легко захворіти на туберкульоз. Дивіться, як би у вас не пішла горлом кров.

— Я вчора вже плювався кров’ю, — зізнався Матіуш.

Лікар перелякався, оглянув його, але виявилось, у нього просто випав молочний зуб.

— А зуб де, ваша величносте? — запитав присутній при огляді церемоніймейстер.

— Я його в кошик для паперів викинув.

Церемоніймейстер промовчав, але про себе подумав: «Ну й часи настали! Королівські зуби, як непотрібний мотлох, викидаються на смітник».

Виявляється, споконвіку існував звичай: зуби королів, які випали, облямовували золотом і складали в скриньку, прикрашену діамантами, а скриньку зберігали в королівській скарбниці.

XXVIII

атіуш вирішив запросити в гості іноземних королів. По-перше, він був у них із візитом, і тепер належало прийняти їх у себе. По-друге, Матіуш. хотів у присутності всіх королів урочисто відкрити перше засідання парламенту. По-третє, нехай помилуються його новим звіринцем. Але це все приводи, а головне — зустрітися й поговорити відверто: мир чи війна?

І ось за одним листом летить навздогін другий, третій, за телеграмою — телеграма, міністри виїжджають і приїжджають. Справа надзвичайної важливості: або мир, тобто спокійна праця на благо своєї країни, добробут і загальне щастя, або війна, тобто смерть, розорення і вселюдське горе.

У палаці вдень і вночі засідають. Та ж картина за кордоном, в іноземних королів.

Одного дня на аудієнцію до Матіуша з’явився іноземний посол.

— Мій король хоче жити з вами в мирі.

— Тоді навіщо ж він озброюється й будує нові фортеці? Хто не збирається воювати, тому фортеці не потрібні.

— Досить із мого короля й однієї поразки. Він не бажає бути захопленим зненацька. Але це зовсім не означає, що він збирається напасти на вашу країну.

А шпигуни донесли Матіушу, що саме цей король погрожує йому помстою. Власне, не сам король — він був хворим, утомленим від життя старим, — а його син, спадкоємець престолу. Він підбивав батька напасти на Матіуша. Шпигунам навіть вдалося підслухати одну їхню розмову.

— Ти, батьку, старий і немічний, віддай мені корону й побачиш, я враз покінчу з цим хлопчиськом!

— А що поганого він тобі зробив? По-моєму, він дуже добрий хлопчик.

— «Добрий, добрий», — передражнив той старого батька. — А тобі відомо, що цей добрий хлопчик запропонував Сумному королеві укласти союз проти нас? І з іншим нашим сусідом домовився порівну ділити дарунки африканських вождів. А нам хто присилатиме золото й дорогоцінні дари? Потім вони змовляться між собою й утрьох нападуть на нас. Тому необхідно побудувати дві нові фортеці і збільшити військо.

Коли королі не довіряють один одному, вони посилають шпигунів за кордон, і ті підглядають, підслуховують, винюхують