Читати книгу - "Мáліна"

Бела роззявляє якнайширше рота, корчить гримасу, Андраш пробує мавпувати, та не може стримати сміху, — це для мене нагода, я не питаю, чи було боляче, чи пан доктор Геер добрий лікар, а лиш роззявляю рота й кажу: а мені він вирвав зуб мудрості, бо я маю вже зуби мудрості, а ви іще ні! Бела горлає: Послухай, та вона бреше!

Увечері я кажу Іванові: діти на тебе зовсім не схожі, Бела, здається, трохи, якби не темно-каштанова, розкуйовджена шевелюра та світлі очі, був би більше подібний! Іван здогадався, напевно, що я зніяковіла перед дітьми, він сміється і каже: Було тобі так недобре? Але ти поводилась правильно, ні, на мене вони не схожі, але і не терплять, щоб до них хтось чіплявся, щось починав випитувати, просто так, як це прийнято, вони відразу пронюхають, чим справа пахне! Я відразу роблю пропозицію: Якщо у неділю ви йдете в кіно, то може б і я, якщо вам не стане це на заваді, пішла з вами, я охоче знову пішла б у кіно, в Аполло йде зараз фільм ПУСТЕЛЯ ЖИВЕ. Іван каже: Його ми вже бачили, минулого тижня. Для мене не зрозуміло поки що, чи візьме Іван із собою мене іншим разом, чи відповідь ця щодо фільму була лиш відмовкою, чи побачу дітей цих я ще раз, а чи Іван хоче, щоб його обидва світи, а може, він має їх навіть і більше, назавжди лишились роз’єднані. Починаємо партію в шахи, розмовляти при цьому не треба, ця партія буде довготривала й церемонійна, з перервами, нам не вдається зрушити з місця, Іван атакує, я боронюся. Атака Івана зависає в повітрі, це найдовша й наймовчазніша партія, яку ми коли-небудь грали, Іван не допомагає мені ані разу, сьогодні ми не дограємо партії. Віскі Іван випив більше, ніж завше, він підіймається втомлено, вивергає свої звичні прокльони, туди-сюди ходить і п’є навстоячки знову, йому більше не хочеться грати, цей день був тяжким, не було мата, але й до пата ми не дійшли. Іван хоче відразу іти додому і спати, я ж бо грала настільки складно, що його це стомило до краю, хоча і його гра була цілковито бездарною. На добраніч!

Маліна повернувся додому, мене застав він ще у вітальні, шахівниця стоїть, як стояла, віднести склянки до кухні я ще не встигла. Маліна, який не може знати, де я сиділа, бо погойдуюсь в кріслі-гойдалці в кутку під торшером з книгою RED STAR OVER CHINA[200], схиляється понад дошкою, тихенько присвистує й каже: Ти програла б катастрофічно! Вибач, що значить «катастрофічно», а може, і взагалі б не програла. Однак Маліна розмірковує й вираховує хід за ходом. Звідки він може знати, що я грала чорними, бо саме чорні, за його підрахунками, мали б в кінці програти. Маліна бере мою склянку віскі. Як може він знати, що то моя склянка, а не Іванова, яку він теж лишив напівнедопитою, та Маліна ніколи не п’є зі склянки Івана, він не торкається ні до чого, чим перед тим користувався Іван, до чого він доторкався, до тарілки з оливками чи солоним мигдалем. Свою сигарету він гасить у моїй попільничці, а не в тій, яка сьогодні увечері була в Івана. Я не можу цього пояснити.

Китай я лишила, дійшовши до місця: Ворожі війська рушили поспіхом у похід, одні — з південного сходу, інші — з півночі. Лінь Бяо негайно скликав військову нараду.

Я та Іван: конверґентний світ.

Я та Маліна, через те, що творимо єдність: дивергентний світ.

Ніколи ще Маліна не був мені менш потрібний, він щораз менше дає собі раду зі мною, але якщо б він не повернувся додому вчасно, якщо б не застав мене між великим маршем через Китай та потоком думок про дітей, які на Івана не схожі, я знову потрапила б під вплив прикрих звичок, писала б сотні листів, або пила б і все нищила, нищівно б мислила, усе нищила б до кінця, не зуміла б я зберегти здобутого мною краю, я б його втратила і залишила. Якщо Маліна навіть мовчить, то це все ж таки краще, ніж мовчати на самоті, це допомагає мені далі бути з Іваном, коли вже не в стані я осягнути, коли вже не в стані володіти собою, адже Маліна, певний і зібраний, завжди біля мене, і навіть у найнепросвітніші миті я свідома того, що Маліну я не втрачу ніколи — навіть тоді, якщо втрачу себе!

До Маліни я звертаюсь на Ти і до Івана на Ти, але обидва ці Ти відрізняються між собою невловимим, невагомим відтінком інтонації. До жодного з них від початку я не зверталась на Ви — форма, якою я послуговуюсь звично. Івана я розпізнала так блискавично, що не було вже часу шукати з ним зближення у розмові, йому я належала ще до того, як ми вимовили хоч одне слово. Натомість про Маліну я думала стільки літ, так тужила за ним, що наше сумісне життя стало одного дня лиш підтвердженням тієї реальності, яка мала б завжди існувати, якій, однак, надто часто на заваді ставали інші люди, абсурдні рішення й дії. Моє Ти, призначене Маліні, конкретне, воно підходить до наших розмов і дискусій. Моє Ти до Івана непевне, воно може міняти забарвлення, враз темніти, ясніти, може бути памким або лагідним, часом лякливим, шкала його експресивності справді безмежна, його вимовляти можна окремо, із довгими інтервалами, поспіль багато разів, мов міфічна сирена, знову й знову, усе спокусливіше, але все-таки, це ще не той тон, не той вираз, який я чую в собі, коли при Іванові раптом втрачаю дар мовлення. У його присутності — ні, але внутрішньо, у душі, знайду я одного дня цьому Ти завершення. Буде воно досконалістю.

Поза тим, я звертають до більшості переважно на Ви, це для мене — незмінна потреба, звертатись на Ви з обачності, хоча маю я у своїм розпорядженні щонайменше два різних звертання на Ви. Одне Ви призначене більшості, інше — вкрай небезпечне, багато інструментоване Ви, з ним я ніколи не змогла б звернутися ні до Маліни, ні до Івана, воно призначене чоловікам, які могли б увійти до мого життя, якби не було Івана. Задля Івана я втікаю до цих бентежливих Ви, тікаю сама від себе. Це Ви дуже тяжко окреслити, його розуміють не