Читати книгу - "Мáліна"

де Ліну замінить декілька невеликих машин, досить буде натиснути кнопку, щоб без зусиль підняти і переставити секретер. Ніхто вже не буде вічно всім дякувати, допомагати усім та потайки бути на всіх розгніваним. Ніхто не матиме ані користі, ані шкоди. Однак потім я бачу себе перед тими електромашинами, від купівлі яких Ліна мене раз на рік відмовляє, одначе сьогодні радить купити. Каже, що нині без електромлинка для кави та без електричного витискача соку із апельсинів жити вже неможливо. Але ж я так рідко п’ю каву, а на витискання соку із апельсинів для Маліни у мене ще вистачить сил. Маю, щоправда, порохотяг, холодильник, та принаймні раз на рік Ліна хотіла б побачити нашу квартиру перетвореною на фабричний цех із машин, вона з притиском каже: Нині кожен вже все це має, а тим паче, пани!

Настане день, коли люди матимуть чорно-золотаві очі, вони бачитимуть красу, звільняться від бруду та усяких знегод, здійматимуться в повітря й занурюватимуться під воду, забудуть про свої мозолі та клопоти. Настане день, і вони будуть вільними, усі люди будуть вільними також від волі, яку вони собі уявляли. То буде велика воля, воля понад усяку міру, воля на все життя…

У кафе Гоймаркт я все ще недобра на Ліну, бо вона небезпечна очевидиця моїх потаємних думок, вона деколи чує, як я вимовляю по телефону фрази, які є для неї чистою єрессю, і які могли б їй надати право без жодних вагань пожбурити мене із вікна, послати на гільйотину, задушити ґаротою, безжально спалити на вогнищі. Та я ніколи не зможу довідатись, чи має вона щось проти того, що зранку я ходжу по квартирі розбита, що не знаю, який для прання треба засіб купити — Ата чи Імі, чи має вона щось проти того, що я не рахую усе скрупульозно й ретельно не контролюю всіх обрахунків, які коштують їй так багато зусиль, а чи йдеться їй радше про фрази, артикульовані мною, чи здогадується вона про думки, які дають їй право мене убити.

Настане день, коли люди знову відкриють для себе савани й степи, коли туди вирушать і покладуть край рабству своєму, під високим сонцем до людей вийдуть звірі, які теж будуть вільними, і житимуть всі у злагоді, черепахи гігантські, слони та бізони, а королі джунглів й пустель дійдуть згоди з розкріпаченою людиною, вони питимуть з джерела одного, вдихатимуть чисте повітря, не шматуватимуть одне одного, це буде початком, це буде початком нового життя…

Гукаю: Рахунок, будь ласка! Пан Карл відгукує у відповідь радісно: Вже іду! і зникає. Я надто несправедлива, бгаю в руці паперову серветку, на якій записала щойно кілька уривків фраз, тонкий папір розмокає в каві, яка вихлюпнулась на тацю. Я хочу негайно піти додому, хочу на Унґарґассе, я вибачу Ліні, Ліна теж мені вибачить. Вона витисне апельсиновий сік для мене і зварить каву. Не має це бути усе життя. У цьому і є все життя.

Пополудні я переконана, що зможу спокійно пройти повз номер 9, у кожному разі, з другого боку вулиці. Я певна також і в тому, що можу на мить зупинитися, бо пані Аґнес вже зранку порядкує в Івана, а потім має ще йти до двох інших самотніх панів. Подружжя домоправителів із будинку, в якому живе Іван, на вулиці теж ніколи не видно, ці люди не мають звички обмінюватися новинами з пані та паном Брайтнер з-під номера 6, часом я бачу лише під моєю брамою пані Аґнес, цілковито поглинуту розмовами потаємними з пані Брайтнер. Перед номером 9 стоїть цього разу машина Івана, залишена не випадково, як здалося мені спочатку, бо Іван цієї ж миті виходить із дому та йде до своєї машини, я хочу пройти швидко далі, та Іван вже помітив мене своїми гострим зором, він киває мені та кличе, я біжу, променіючи щастям, до нього, що він тут робить, у цей час, коли, як я думала, має бути в себе в бюро, але потім я враз згасаю, бо на переднім сидінні, де не раз я сиділа сама, притулилися тісно одна до одної дві невеликі фігурки, які вже витягують шиї. Іван каже: Це — Бела, а це — Андраш, привітайтеся чемно! Але «gyerekek», як ці діти називаються разом, не вітаються, не відповідають мені, бо я питаю розгублено, чи знають вони німецьку, вони починають сміятися й шепотіти поміж собою, я ні слова не розумію, це, значить, Іванові діти, познайомитись з ними я давно вже хотіла, навіть дещо про них я вже знаю, хоч би те, що Бела — старший та ходить до школи, я розмовляю зніяковіло з Іваном і вже не знаю, що мала намір робити, куди йшла, ах так, до автосервісу на Унґарґассе, у верхній частині вулиці, бо в машині моїй міняли мастило і, може, вона вже готова, я збиваюсь весь час, напевно, мені доведеться їхати на таксі, якщо машина ще не готова, я маю бути у дев’ятнадцятому районі, я маю відвідати подругу, яка, до того ж хворіє. Іван каже: То майже мені по дорозі, ми можемо тебе підвезти, ми підвеземо тебе! Іван не сказав: Я тебе підвезу. Він каже щось дітям угорською, обходить машину, виймає обох, відчиняє задні дверцята та підштовхує їх на заднє сидіння. Я не знаю, зараз я б не хотіла, я, ліпше, піду в автосервіс або, ліпше, візьму таксі. Як маю я пояснити Іванові, що все це звалилось на мене надто раптово? Він каже: Ну, то ж сідай! Поки ми їдемо, даю змогу говорити Іванові, оглядаюся час від часу назад, я повинна знайти першу фразу, я не готова. Я не питатиму Белу, до якого класу він ходить, до якої школи, я не буду питати дітей, як їм поводиться, що вони найохочіше роблять, у які грають ігри та чи, може, люблять морозиво. Про це не може бути жодної мови. Діти щомиті перебивають Івана: Ти бачив? Дивися, фіакр! Поглянь, сажотрус! Ти подумав про кеди? Дивися, Альфа Ромео! Дивися, номер із Зальцбурга! Послухай, отой там — американець? Іван розповідає мені про свій тяжкий день, про проблеми в бюро, поміж тим кидає назад швидкі, точні відповіді, мені він говорить про «брак часу», проблеми, саме сьогодні йому довелося везти дітей до дантиста. Доктор Геер вирвав у Бели зуба, Андрашу він поставив дві невеликі пломби. Я оглядаюсь,