Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

— Ми не якийсь там мандрівний цирк, до якого можна приєднатися, коли заманеться, — пробурчав Єнох. — У нас небезпечне завдання врятувати нашу імбрину, нам нема коли панькатися з новеньким, який дупля не дає!

Очі у хлопчика розширилися й налилися слізьми. Наплічник сповз і впав на землю, а він навіть не помітив.

Емма відвела Єноха вбік.

— Ти був із ним занадто грубий. Попроси вибачення.

— І не подумаю. Це тупо. Ми змарнуємо на нього свій дорогоцінний час, якого й так мало.

— Ці люди врятували нам життя.

— Наші життя не довелося б рятувати, якби нас не запхали в ту розчудесну клітку!

Емма махнула на Єноха рукою і повернулася до хлопчика.

— За інших обставин ми би прийняли тебе з розкритими обіймами. Але тепер уся наша цивілізація і спосіб життя під загрозою знищення. Тому, розумієш, тепер невдалий час.

— Так нечесно, — заскиглив хлопчик. — Чому я не почав зникати сто років тому? Чому це сталося саме тепер?

— Кожна дивовижна здібність проявляється саме тоді, коли настає її час, — пояснив Мілард. — У декого — ще в немовлячому віці, у декого — лише в старості. Я чув про чоловіка, який не знав, що вміє піднімати предмети силою думки, поки йому не виповнилося дев’яносто два роки.

— А я стала легшою за повітря тієї миті, як народилася, — гордо сказала Оливка. — Я вискочила з мами й злетіла аж до лікарняної стелі! І лише пуповина завадила мені вилетіти у вікно й піднятися до хмар. Казали, що лікар зомлів від шоку!

— Люба, ти й досі незле шокуєш, — і Бронвін попестила її по спині, щоб підтримати.

До хлопчика підійшов Мілард, видимий лише завдяки пальту й чоботам, що на ньому були.

— А що про все це думає твій тато? — спитав він.

— Звичайно, ми не хочемо з ним розставатися, — сказав Бехір. — Але як ми зможемо піклуватися про нашого сина, якщо ми його не бачимо? Він хоче піти. І я не знаю, може, серед своїх йому справді буде краще.

— Ви любите його? — у лоб спитав Мілард. — А він вас любить?

Бехір спохмурнів. У своїх почуттях він був традиціоналістом, тож запитання його спантеличило. Проте, трохи пом’явшись і побурмотівши щось, він зрештою гаркнув:

— Звісно! Він мій син.

— Тоді свої для нього ви, — сказав Мілард. — Місце цього хлопчика — з вами, не з нами.

Бехір не хотів показувати емоції перед своїми людьми, але тут я побачив, як спалахують у нього очі й стискаються щелепи. Він кивнув, подивився на сина і сказав:

— Що ж, ходімо. Підніми наплічник і ходімо. Твоя мати вже, мабуть, чай заварила.

— Добре, тату. — Здавалося, хлопчик відчуває розчарування й полегшення водночас.

— Ти не пропадеш, — запевнив його Мілард. — Усе буде добре. А коли все це закінчиться, я тебе знайду. Нас, таких, чимало є, і настане день, коли ми відшукаємо їх разом.

— Обіцяєш? — Погляд хлопчика був сповнений надії.

— Обіцяю.

По тому хлопчик виліз у сідло до батька, а ми розвернулися й увійшли через браму в місто.

Розділ шостий

Містечко називалося Коул[2]. Не Коултон чи Коулвіл. Просто Коул. Вугілля тут було скрізь: валялося гостроверхими купами біля бічних дверей будинків, підіймалося у вигляді маслянистого диму з димарів, брудними патьоками лежало на комбінезонах чоловіків, що йшли на роботу. А ми щільними рядами прошмигнули повз них до станції.

— Швидко, — проінструктувала Емма. — Не розмовляти. Опустити очі.

У нас було незмінне правило: без потреби не дивитися в очі нормальним, бо погляди могли призвести до розмов, а розмови — до запитань, а дивним дітям важко відповідати на запитання нормальних дорослих так, щоб це не породило ще більше запитань. Найбільше запитань, звісно, викликала власне зграйка замурзаних дітей, які мандрували самі-самісінькі під час війни — та ще й з великою хижою птахою з гострими пазурами, що сиділа в однієї дівчинки на плечі. Але містяни нас майже не помічали. Вони блідими тінями з’являлися на звивистих вуличках Коула біля мотузок для сушіння білизни й у дверях пабів, понурі, мов зів’ялі квіти. На мить звертали до нас погляди, та одразу ж і відводили. У них були інші клопоти.

Залізнична станція була зовсім маленька, і я засумнівався, що її помічали поїзди. Накритою була лише квиткова будка, крихітна повітка посеред відкритої всім вітрам платформи. Всередині спав у кріслі чоловік. Біфокальні окуляри зі скельцями завтовшки з пляшкове скло сповзали йому з носа.

Емма гучно постукала у віконце, від чого касир різко прокинувся.

— Вісім квитків до Лондона! — вигукнула вона. — Нам треба бути там не пізніше середини дня.

Касир подивився на нас крізь скло. Зняв окуляри, протер їх і посадив назад на носа, просто щоб пересвідчитись, що добре бачить. Безперечно, видовище з нас було ще те: одяг забризканий багнюкою, волосся жирне й стирчить під різними кутами. А ще від нас, напевно, тхнуло.

— Мені дуже шкода, — сказав касир. — Усі квитки продано.

Я роззирнувся навколо. Крім кількох людей, що куняли на лавках, станція була порожня.

— Дурниці! — заперечила Емма. — Негайно продайте нам квитки, бо донесу на вас у залізничну комісію з дискримінації дітей!

Я міг би переконати касира за допомогою м’якших методів, проте Емма категорично не визнавала авторитету самовдоволених дрібних бюрократів.

— Якби й існували якісь такі правила, — презирливо задерши кирпу, провістив касир, — то до вас би вони точно стосунку не мали. Іде війна, якщо ви не в курсі. Людям у залізничних перевезеннях її величності є чим займатися, крім дітей і тварин! — Він зміряв пані Сапсан сердитим поглядом. — Які в будь-якому разі не допускаються!

Поїзд зі свистом підкотив до станції, заверещали гальма. Кондуктор вистромив голову у вікно і закричав:

— Восьма тридцять до Лондона! По вагонах!

Люди, що спали по лавках, попіднімалися й почовгали по платформі.

До віконця каси повз нас прорвався чоловік у сірому костюмі. Він проштовхнув касиру гроші, одержав квиток і поспішив до поїзда.

— Ви ж сказали, що квитків нема! — обурилася Емма, стукаючи у віконце. — Так не можна!

— Той джентльмен купив квиток у перший клас, — відповів касир. — А тепер щезніть, набридливі малі жебраки! Ідіть шукайте, чиї кишені обчистити б, деінде!

До віконця приступив Горацій.

— Жебраки за визначенням не носять великих сум грошей, — сказав він, засунув руку в кишеню і кинув на прилавок каси товстеньку пачку купюр. — Якщо ви продаєте квитки першого класу, то ми їх візьмемо!

Касир аж випростався від несподіванки і витріщився на купу грошей. Ми теж порозтуляли роти, не розуміючи, звідкіля Горацій