Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

Блумквіст усміхнувся, згадуючи їхню останню зустріч у кав'ярні на Сант-Паулсґатані. Він не відразу зметикував, що в її привіті було два запитання, і в першому з них — маленька насмішка, яка мала, на жаль, зерно правди. Так, у тому, що він публікував останнім часом, бракувало інтелекту й журналістської цінності. Як і багато хто з репортерів, він просто працював, часто-густо використовуючи заяложені вислови й кліше. Але тут уже нічого не вдієш, тож йому більше захотілося поміркувати над другим питанням Лісбет — над її маленькою загадкою. І не через те, що воно його особливо зацікавило, а, мабуть, тому, що він поривався написати у відповідь щось дотепне.

«Якщо ми створимо машину, розумнішу за нас самих, — міркував Мікаел, — що ж станеться?» Він пішов на кухню, відіткнув пляшку мінеральної води й сів за кухонний стіл. Поверхом нижче досить сильно закашляла пані Ґернер, а десь далеко, посеред міського гомону й бурі, завивала сирена швидкої допомоги. «Що ж, — розважав він, — тоді ми матимемо машину, здатну робити ті ж розумні речі, що й ми, плюс іще трохи, наприклад…» Мікаел голосно зареготав, уловивши саму суть питання. Така машина має також створювати щось розумніше, ніж вона сама, бо її ж створили ми, — і що ж тоді станеться?

Нова машина зможе робити щось розумніше за себе, те саме буде й з наступною машиною, і з наступною, і з наступною, і невдовзі творець усього цього, сама людина, стане для найновішого комп’ютера не цікавішою за лабораторних щурів. Ми спричинимо безконтрольний вибух інтелекту, як у фільмах «Матриця». Мікаел усміхнувся, повернувся до комп’ютера й написав: «Якщо ми створимо таку машину, то матимемо світ, де навіть Лісбет Саландер не зможе бути такою самовпевненою».

Він ще трохи посидів, дивлячись у вікно на те, що можна було розгледіти крізь сніговицю, і раз по раз позираючи через відчинені двері на Еріку, яка міцно спала й нічого не знала про машини, розумніші за людей, чи принаймні не журилася ними саме цієї миті.

Мікаелові здалося, ніби дзенькнув телефон, — і справді, йому надійшло нове повідомлення на голосову пошту. Він розхвилювався, сам не знаючи чому. За винятком колишніх коханок, що телефонували сп’яну, бажаючи сексу з ним, ночами зазвичай надходять тільки погані новини. Голос на автовідповідачі звучав змучено: «Мене звуть Франс Балдер. Розумію, що телефонувати так пізно непристойно. Перепрошую за це. Але в мене досить критична ситуація. Принаймні мені так видається. Я щойно дізнався, що ви намагалися зі мною зв’язатися, — дивовижний збіг. Я давно хотів вам дещо розповісти, і, думаю, вас це зацікавить. Буду вдячний, якщо ви зв’яжетеся зі мною якнайшвидше. Відчуваю, що справа нагальна».

Наостанок Балдер залишив свій телефонний номер і адресу електронної пошти. Блумквіст записав їх і ще трохи посидів, стукаючи пальцями по кухонному столу, а тоді набрав номер.

Балдер лежав у ліжку, схвильований і переляканий. Він, одначе, почувався вже трохи спокійніше. Машина, що під’їхала до його гаража, виявилася поліційною охороною. У ній, нарешті, прибули двоє чоловіків років сорока — один дуже високий, а другий досить маленький. Обидва на вигляд були злегка самовпевнені й мали однакові модні короткі стрижки. Але поводилися досить ґречно, перепросивши за запізнення.

— «Мілтон сек’юриті» й Ґабрієлла Ґране з СЕПО поінформували нас про ситуацію, — сказали вони.

Отже, поліціанти знали, що якийсь чоловік у кепці й темних окулярах нишпорив по його подвір’ю і що їм треба бути насторожі. Тому вони відмовилися від пропозиції випити на кухні по чашці гарячого чаю. Їм хотілося перевірити будинок, і Франс подумав, що це професійно й розумно. У нього не склалося про них надто приємного враження, та, з другого боку, занадто поганого враження теж не склалося. Записавши їхні телефонні номери, він повернувся в ліжко, до Авґуста, що, як і раніше, спав, скрутившись калачиком, із зеленими затичками у вухах.

Проте заснути Балдер, звісно ж, не зміг. Він усе прислухався до звуків розбурханої бурі й зрештою сів на ліжку. Треба хоч щось зробити, а то він збожеволіє. Франс перевірив свій мобільний телефон. Йому залишив два повідомлення Лінус Брандел, який явно був розлючений і водночас наче виправдовувався. Спочатку Балдер хотів просто покласти трубку: слухати Лінусове скиглення він не мав сили. Однак він усе-таки вловив кілька цікавих речей. Лінус розмовляв з Мікаелом Блумквістом з журналу «Міленіум», і тепер той хоче з ним зв’язатися.

— Мікаел Блумквіст… — промиркав Франс. — А що, як він стане моїм зв’язком із зовнішнім світом?

Балдер небагато знав про шведських журналістів, але про Мікаела Блумквіста чув. Той, як Франсові було відомо, завжди глибоко копає у своїх статтях і ніколи не піддається тискові. Це, власне кажучи, ще не означає, що він підійде для такої роботи. Балдер пригадав, що десь чув про нього й менш утішні речі. Саме тому він устав і знову зателефонував Ґабрієллі Ґране, яка знала про медійний світ майже все й сказала, що працюватиме всю ніч.

— Алло, — відповіла вона відразу ж. — Я саме збиралася з вами зв’язатися. Я роздивляюся на чоловіка з камери спостереження. Нам усе-таки треба вас негайно переселити.

— Господи, Ґабрієлло, та тут уже поліція! Вони в мене простісінько під дверима.

— Чоловік не конче повернеться через головний вхід.

— Навіщо йому взагалі повертатися? У «Мілтоні» сказали, що він схожий на непробудного наркомана.

— Я в цьому не впевнена. Він тримає в руках якийсь ящик, якусь техніку… Усе ж краще не ризикувати.

Франс глянув на Авґуста, що лежав поруч.

— Я готовий переїхати завтра. Це, мабуть, піде на користь моїм нервам. Але сьогодні вночі я нікуди не поїду: ваші поліціанти — професіонали. Принаймні мені так здається.

— Ну, якщо ви наполягаєте, я подбаю, щоб Флінк і Блум не розслаблялись, а тримали під контролем усю садибу.

— Добре, але я телефоную не через те. Ви мені порадили go public, пам’ятаєте?

— Ну… так… Незвична порада від СЕПО, правда? Я й досі вважаю, що це хороша ідея, але воліла б, щоб спершу ви розповіли все нам. Ця історія починає викликати в мене недобрі передчуття.

— У такому разі поговоримо про це завтра вранці, коли виспимося. А поки скажіть, що ви думаєте про Мікаела Блумквіста з «Міленіуму»? Чи може він підійти для такої розмови?

Ґабрієлла розсміялася.

— Якщо хочете, щоб моїх колег побив грець, то неодмінно з ним поговоріть.

— Це так погано?

— У СЕПО люди уникають його, мов чуми. Тут