Читати книгу - "Джерело"

— Так, містере Франкон.

Цього вечора Рорк пішов у підвальний кабак, де завжди можна було знайти Майка після роботи. Майк тепер працював на будові фабрики у того ж підрядника, який отримував найбільші замовлення Франкона. Цього дня Майк сподівався побачитися з Рорком під час його інспекції, тому привітався сердито.

— Що сталося, рудий? Байдики бив на роботі?

Почувши новину, Майк знерухомів та уподібнився до бульдога, що шкірить зуби. Потім він вилаявся.

— Покидьки, — буркотів він між міцнішими слівцями, — покидьки…

— Заспокойся, Майку!

— Добре. І що тепер, рудий?

— Знайду ще якусь схожу роботу, аж поки станеться те саме.

Повернувшись із Вашингтона, Кітінґ одразу подався до Франконового офісу. Він не зазирнув у креслярню і не чув новину. Франкон радісно привітав його:

— Хлопчику мій, як чудово бачити тебе знову! Що питимеш? Віскі із содовою чи трішечки бренді?

— Ні, дякую, просто дай мені сигарету.

— На… Хлопчику, в тебе чудовий вигляд! Кращий, ніж будь-коли. Як тобі це вдається, маленький мерзотнику? Мені стільки треба тобі розповісти! Як пройшло у Вашингтоні? Усе гаразд?

Кітінґ не встиг відповісти, а Франкон вів далі:

— Зі мною сталося дещо жахливе. Я дуже розчарований. Пригадуєш Лілі Ландау? Я думав, що з нею все вирішено, але останнього разу, коли ми бачилися, мене наче мокрим рядном накрили! Знаєш, кому вона дісталася? Ти здивуєшся. Ґейлу Вайненду, не менше! Дівчинка високо літає. Ти побачиш її фото та її ніжки в усіх його газетах. Не знаю, допоможе їй це чи ні. А що я можу запропонувати натомість? І знаєш, що він зробив? Пригадуєш, як вона завжди казала, що ніхто не може дати їй того, чого вона хотіла б найбільше — рідного дому, любого маленького австрійського села, де народилася? І Вайненд купив його, цілісіньке чортове село, і доставив сюди океаном — до найменшої деталі! — і знову зібрав на Гудзоні, й тепер там стоїть село. Бруківка, церква, яблуні, свинарники — все чисто! Потім він дарує це Лілі, два тижні тому. Хто б міг подумати? Якщо вавилонський цар міг улаштувати висячі сади для своєї дружини, яка сумувала за домом, чим Ґейл Вайненд гірший? Лілі, вся така всміхнена і вдячна, насправді почувалася жахливо. Вона воліла б норкову шубку, але ніколи не хотіла того бісового села. І Вайненд знав це, звісно. Але ось воно стоїть на Гудзоні. Минулого тижня він влаштував для неї вечірку, в тому селі — костюмовану вечірку, на якій містер Вайненд перебрався на Чезаре Борджіа[5] — а на кого ж іще? О, що то була за вечірка! Складно повірити в те, що розповідають, але ти ж знаєш, як це — Вайнендові нічого не можна закинути. І ось що він робить наступного дня: з'являється там із маленькими школяриками, які ніколи не бачили австрійського села — філантроп! — обліплює фотографіями візиту всі свої газети, супроводжуючи знімки плаксивими статтями про цінності освіти, й отримує купу записок із жіночих клубів! Хотів би я знати, що він робитиме з цим селом, коли спекається Лілі! А він позбудеться її, ти ж знаєш, із ним ніхто надовго не залишається. Думаєш, тоді у мене з'явиться шанс?

— Напевно, — відказав Кітінґ. — Певно, що так. Як справи в бюро?

— О, чудово. Як завжди. Луціус застудився і видудлив мій найкращий арманьяк. Це шкодить його серцю, та й сто доларів за ящик!.. Між іншим, Луціус ускочив у страшенну халепу. Це все через його захоплення, цю кляту порцеляну. Пішов і купив краденого чайника у перекупника. Він знав, що товар крадений. Мені довелося добряче попотіти, щоб урятувати його від скандалу… О, і між іншим, я звільнив отого твого приятеля, як там його звати? — Рорка.

— О, — сказав Кітінґ і, помовчавши мить, запитав: — Чому?

— Зарозумілий покидьок! Де ти його викопав?

— Що сталося?

— Я хотів бути з ним люб'язним, дати йому справжній шанс. Я попросив його зробити ескіз будинку Фарелла — ти знаєш, той, що Брен нарешті спромігся спроектувати, і ми змусили Фарелла прийняти, ну, знаєш, спрощений доричний, — а твій товариш повстав і відмовився виконувати проект. Скидається на те, що він має переконання чи ще щось. Отож я показав йому на двері… Що сталося? Чому ти всміхаєшся?

— Нічого. Просто уявив собі це.

— Навіть не проси мене взяти його назад!

— Ні, звісно, не буду.

Кілька днів Кітінґ думав, що слід би зателефонувати Роркові.

Він не знав, що сказати, але невиразно відчував, що мусить щось сказати. Але зволікав. Він ставав упевненішим у роботі. Відчував, що вже, врешті-решт, не потребує Рорка. Минали дні, а він так і не зателефонував Роркові, та полегшено зітхнув, що нарешті може забути про нього.

За вікнами своєї кімнати Рорк бачив дахи, цистерни з водою, димарі, автівки, що кудись поспішали далеко внизу. У тиші його помешкання, у порожніх днях, у його бездіяльних руках чаїлася загроза. І він відчував іншу загрозу, що йшла від міста внизу, так начебто кожне вікно, кожен камінчик бруківки понуро відчужувалися від нього у мовчазному спротиві. Та він не переймався. Він знав і змирився з цим уже давно.

Рорк склав перелік архітекторів, роботи яких його принаймні не обурювали, в порядку від меншого зла, і почав шукати роботу — виважено, систематично, без люті чи надії. Він не знав, що ці дні ранять його; він знав лише, що це потрібно зробити.

Архітектори, яких він зустрів, відрізнялися один від одного. Деякі дивилися на нього через стіл доброзичливо й неуважно, та їхня поведінка, здавалося, казала, які вони зворушливі, ці його амбіції стати архітектором — похвальні, дивні й гідні співчуття, як усі ілюзії юності. Деякі всміхалися, міцно стискаючи губи і, здавалося, насолоджувалися його присутністю в кабінеті, бо це увиразнювало їхні власні досягнення. Деякі розмовляли крижаним тоном, наче його бажання було для них особистою образою. Ще якісь були безцеремонні, й різкість їхніх голосів наче засвідчувала: так, їм потрібен здібний кресляр, їм завжди потрібен хороший кресляр, але мало ймовірно, що його кваліфікація їх улаштує, тому, якщо його ласка, чи не позбавить він їх необхідності вдаватися до грубощів і висловлюватися навпростець.

Це не було недоброзичливістю. Це не виходило з оцінки його здібностей. Вони не вважали його безталанним. Вони просто не намагалися з'ясувати, чи має він хист. Інколи його просили показати ескізи; він простягав їх через стіл, відчуваючи спазми сорому в м'язах