Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

Кажу так спокійно, а на мене вирячилися всі, наче я не слушну думку висловлював, а государя імператора лаяв.

— Хто це такий? Ти як посмів, мужик, голос подавати! — як заверещить пан губернатор. — Ану геть звідси! Геть!

— Вивести його звідси! Забрати! — кричить поліцмейстер.

Тут підхопили мене два поліцейські під білі рученьки і потягли до виходу. І жодна добра душа за мене не вступилася, боялися гніву начальственного. Ну, геть так геть. Виштовхнули мене зі школи, іншому б і мемелів дали, а мені побоялися, бо знали, хто я такий, що в охоронному відділенні служив.

Випхали. Що ж, воля ваша. Але справи я не покинув, бо видавалася вона мені дуже цікавою. Бачу, сани їдуть. Спитав куди, кажуть, що на Ромни, попросився, узяли. Їхав власник лісопильні з Ромен.

— Оце поїхав ліс подивитися, бо ж узимку краще за все дивитися. Всі огріхи і недоліки видно, нічого не сховається. Повертатися став, а тут усі дороги перекриті. Разів десять уже мене обшукували, вже всі гроші витрусив козакам, — бідкався мужик.

— А що їм до вас? Шукають же трьох благородних?

— А козакам байдуже, кого шукають. Кажуть, що відвезуть у холодну, кинуть на тиждень, щоб розібратися, хто я і що я. В холодну мені не хочеться, я ж не волоцюга якийсь. То платити доводилося, щоб не чіпали. Отак усі гроші і витрусив. Тьху, не пощастило як. Ще й гайок, який придивлявся, поганенький виявився, — зітхає чоловік.

— То ви, мабуть, усі гаї тутешні знаєте?

— Звісно, знаю. Вже двадцять років, як ліс пиляю.

— А от Чорний гай, він чий?

— Казенний. Але будуть його продавати цієї весни. Хороший там ліс, але не влізеш поперед паничів. Взагалі зараз важко стало, бо вивели ліси. От мій батько каже, що як малим був, ліси вздовж усієї Сули на багато верст були. Непролазні ліси. А зараз що? Гайки жалюгідні позалишалися острівцями, ні з чим і працювати. У мене кум до Сибіру виїхав, так там, каже, лісу стільки, що й уявити важко. Хоч рік, хоч десять пиляй, а його менше не стане. Розкішні місця, але холодно там А я ото морозу не люблю. Якось поїхав ліс дивитися і заблукав. Мороз був страшний, аж кора у дерев у лісі репалася. Окрім морозу, ще й хуртовина. Нічого не видно, заблукав швидко. Коли зрозумів, що не виберуся, то коня випряг, сани перевернув, снігом обклав, наче хатку зробив. Полози зняв, заліз усередину, сокирою їх зрубав потроху, вогонь підтримував. Не стільки для тепла, скільки щоб не заснути. Бо як мороз, то не можна засинати, інакше не прокинешся. Тоді не заснув я, але змерз страшенно. Вранці, коли виліз, то виявилося, що лише кроків за сто від шляху був. Ледь до села доплентався. Там на два тижні звалився з застудою. І після того страшенно боюся я холодів, а зиму взагалі ненавиджу. Є в мене мрія назбирати грошей та поїхати кудись на південь. У Криму ліси є та й на Кавказі теж, — каже мужик і наганяє коня. Сам сидить на купі сіна, на капусту схожий. Бо два кожухи один на один одягнені, а зверху ще й башлик. Шапка тепла, рукавиці зі смухом Так дядько одягнені, що найлютіший мороз переживуть і не помітять.

Довіз він мене до Ромен уже в сутінках. Я побіг до готелю. Як і чекав, пристав нікого там не арештував. Утік пожилець. То був хворий непритомний, а то зник, залишивши і коня, і сани. В готелі записувався він ніжинським міщанином Іваном Ковтуненковим, але паспорт у нього був, скоріше за все, фальшивий. Подивився я коня та сани. Справний кінь був, і сани міцні, на чотири сидіння розраховані, ще й для багажу місце. Якраз під бунтівників. Та оскільки дороги перекриті були, та й у ніч ніхто саньми не поїде, то пішов я на вокзал. Виявилося, що нещодавно потяг на Київ відійшов. І в потяг той сідав чоловік, схожий на втікача з готелю. Звісно, міг він зійти вже на наступній станції, але якщо справді хворий, то навряд чи б дуже вже вихилясував. Я з’ясував, у який вагон він сів, і дав телеграму приставу Воронькові в Київ. Попросив перевірити людину.

Після вокзалу пішов до земської лікарні, де лежали поранені офіцери та жандарми. У відділення до офіцерів мене не пустили, та й не балакали б вони з якимось мужиком. А ось жандарми виявилися хлопцями балакучими, розповіли про пограбування.

— Ми на пероні стояли, чекали, коли гроші привезуть. Коли підійшла вона, та панночка, білява така, обличчя ніжне, губки рожеві, лялечка Вона до нашого ротмістра підійшла ще у Ромнах, щось спитала А він же, хоч жоната людина, одразу захопився нею. Щось там почав балакати, розповідати, як він бунтівників ловить, стріляє з двох рук і все таке. Прибріхував страшенно. А жінка та йому в рот дивиться, оченятами кліпає, наче страшенно захопилася. Артистка Тьху! — каже один із жандармів, якого я пригостив тютюном. У жандарма губи наче вареники, бо дісталося їм Ще вухо перемотане і плече. Двічі поранений.

— Коли раптом гроші привезли. Ротмістру треба було їх приймати. Жінка сказала, що зайде в гості, коли потяг рушить, і пішла Наш ротмістр аж зі штанів вистрибував. Наказав мені бігти до ресторану станційного, купити там шампані, букетик квітів оранжерейних та тістечок! От же собака блудливий! Як так можна?

— Ну, це ж пани, у них ото засвербіло в штанях, і про все ладні забути. В мене у самого такий начальник був. Так а що далі? — розпитую.

— Я до ресторану побіг. А там букетів не було. Поки послали за ними в оранжерею, поки привезли, я весь нервами зійшов. Бо ж без букета повернутися не можу, ротмістр наш за невиконання наказу одразу по зубах дасть. Але й потяг ось-ось рушить. Як запізнюся на нього, то теж кулаком пригостить ротмістр. Оце так нам, простим людям, і живи. Ліворуч кулацюга, праворуч кулацюга, попереду — канчуки, а позаду гауптвахта Тьху!

— Але на потяг устиг? — здогадуюся я.

— Та встиг. Біг пероном, як ото клоун. Шампань в одній руці, корзинка з тістечками